Довго
ніч меркне.
Зоря-світ запалала.
Мла поля покрила.
Щебет солов'їв заснув,
говір галок пробудився.
Русичі великії поля
черленими щитами перегородили,
шукаючи собі честі, а князю — слави. З зарання
в п'ятницю
вони потоптали поганії полки половецькії
і, сипнувшись стрілами по полю,
помчали красних дівчат половецьких,
а з ними злото, І паволоки,
і дорогі оксамити.
Покривалами, і опанчами, і кожухами
почали мости мостити
по болотах і багнистих місцях,—
і всякими узороччями половецькими.
Черлен стяг, біла хоругов,
черлена чілка, срїберне стружіє —
хороброму Святославичу.
Дрімає в полі Олегове
хоробреє гніздо.
Далеко залетіло!
Не було воно в обиду породжене ,
ні соколу,
ні кречету,
ні тобі, чорний ворон,
поганий половчине!
Гзак біжить сірим вовком,
Кончак йому вслід править до Дону великого.
Другого
дня вельми рано
кривавії зорі світ провіщають;
чорнії тучі з моря ідуть,
хотять прикрити чотири сонця,
а в них трепечуть блискавки синії.
Бути грому великому!
Іти дощу стрілами з Дону великого!
Отут списам поломитись,
отут шаблям пощербитись
об шоломи половецькії
на ріці на Каялі,
близ Дону великого!
О Руськая
земле, уже за горами єси!
Ось
вітри, Стрибожі внуки,
віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві.
Земля гуде.
Ріки мутно течуть.
Порохи поля прикривають.
Стяги говорять:
половці ідуть од Дону,
і од моря,
і зо всіх сторін руські полки обступили.
Діти бісові кликом поля перегородили,
а хоробрі русичі перегородили черленими щитами.
Яр-туре Всеволоде!
Стоїш ти в обороні,
прищеш ти на воїв стрілами,
гримиш ти об шоломи мечами харалужними.
Куди тур поскакає, своїм злотим шоломом
посвічуючи,
там і лежать поганії голови половецькії.
Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії
тобою, яр-туре Всеволоде!
Що там рани, дороге браття,—
забув він почесть і життя,
і города Чернігова отчий злотий стіл,
і жони своєї милої, красної Глібівни, |