Юрій Іванов
 

Три матері

 
  Невідкритий острів З неба на землю  
  Плужник Ластівка  
  Степ  
  Слобожанський край Прислухайся  
  Наша мова  
   
   

ІІ

 
Загинули усі, а як так сталось,
Про цеє мова довга і сумна.
В сліпі віконця заглядає старість,
А з рідних поруч жодного... Одна.
 
Коли б ще ближче їх були могили,
А то ж далеко, як і досягтись,
І діточок малих не залишилось,
По кому б їй старій було пектись.
 
Така вже нас оточує сучасність -
Сплітіння війн та грізних катастроф;
Одні хрести ще не встигають впасти,
Як інші тягнуть до нових Голгоф.
 
Сама, мов билка, притулилась в хаті,
Пекуча пам'ять серце обпіка,
Та їй вночі явилась Божа Матір
З маленьким Іісусом на руках.
 
- Поглянь - живий, і всі твої живії,
До тебе йдуть усі твої сини,
А з ними радість, втіха і надія...
Всміхнулась баба: - Правда, це вони.
 
Прокинулась, а муки вже немає,
Пекучой пам'яті позбавлена душа.
Пречисту Матір Божу прославляє
І, мов на свята, хату прикраша.
 
Підлогу миє, двір мете старанно,
Йде до людей і всім розповіда:
- Повернуться от-от сини жадані,
Від мук колишніх жодного сліда.
 
А люди їй кивають головами...
Так рік мина, і другий рік мина.
Йдуть від синів листи і телеграми,
Їх з радістю отримує вона.
 
Неправда й правда - суперечка давня, -
Я б не стрявав до неї навмання.
Як правда зла, я не за тую правду -
Я за неправду, як свята вона.
 
Живе старенька, порається в хаті
Серед мисок цеберок, чавунів,
І перед сном благає Божу Матір,
Щоб захистила всіх її синів.
 

  ТРИ МАТЕРІ

 

І

Товчеться баба цілий день у хаті
Серед мисок, цеберок, чавунів,
А перед сном благає Божу Матір,
Щоб захистила всіх її синів:
 
Бо молоді... не все ще розуміють,
А так багато у житті халеп.
Здійсни, Пречиста, материнську мрію,
Не допусти, щоб скоїлося зле!
 
Поклони б'є негнучою спиною,
А на коліна ставши, аж тремтить, 
Та мертвим не розстатися з труною,
Молитва їх уже не захистить.
  

ІІІ

 
А Матір Божа - серце ж не із криці -
У час, коли та, стомлена, дріма,
Виходить із окладу до світлиці
Та й молиться за неї крадькома.
 
Цілить її натруджені долоні,
Нагойдує примари світлих снів...
Дві Матері скорботні, дві мадонни,
Недолею позбавлені синів.
 
І я молюсь, хоч зовсім і не вмію,
Зате від серця всі мої слова:
Здійсни, Пречиста, материнську мрію,
Нехай, хоч в снах, все рідне ожива.
 
Чого ж мені в майбутньому чекати,
Як забувать, щоб серце не пекло?
Болюча пам'ять, нескінченні втрати, -
Чи буде щось, чи може все пішло?
 
Життя, мов злива, в землю пролилося,
Вечірні зорі пригасила тьма,
У сивині, мов в інії, волосся,
І матері моєї вже нема.
 
Не заховатись в неї від буденних,
Мізерних справ, її вже не піднять.
Лише в душі і спогадах щоденних
Я можу образ матері плекать...
 
Проміння сонця на підлозі хати,
І баба знов розказує мені,
Яка до неї добра Божа Матір,
А Матір Божа дивиться з стіни.
 
Нехай вже так, як є кого благати, -
Три матері віднині в мене є:
Одна в душі, на небі друга матір,
А третя молока в цю мить дає.
 
П'ю молоко, вона сідає поруч, -
Цвітіння вишні прямо у вікні.
- Спасибі Вам! - І Вам, за вашу поміч...
З-під зморшок очі, теплі і сумні.
 
 
 

 

      
 

НЕВІДКРИТИЙ ОСТРІВ

 
     
  Узбережжя - вогняне намисто,  
  Знов вдивляєтесь у нього з сумом ви.  
  Капітане, та скажіть, куди ж вам плисти,  
  Як давно усі відкрито острови?  
     
  Та уже розгорнуто вітрила,  
  І несеться в ніч відважний корабель,  
Відвертаючи високим носом хвилі,
І байдуже, до яких він мчить земель.
 
Узбережжя зникло, зорі в небі,
Капітане, вам недовго вже чекать.
Невідомий острів - білий лебідь -
Випливе вас з ранком привітать.
 
 
 
 
 
 
 
          

З НЕБА НА ЗЕМЛЮ

 
 

А може справді світ земний уявний,

 
  Бо часто він кривавий і жорсткий? -  
  Так люди розмірковують іздавна,  
  І з цього мабуть сняться віщі сни.  
     
  Отак і я: віч на віч, чи в уяві  
  Досягсь небесних сяючих вершин;  
  Висока зала, янголи на лавах,  
  А на престолі суд Господь вершить.  
 
По мармурових сходинках спустився:
Усюди квіти, дзеленчать струмки,
Ось душі праведні, я коло них спинився -
Чомусь на вигляд всі чоловіки.
 
- А де жінки? - У них є свій куточок.
- А як би з ними? - З ними буде блуд!
- Ох, нудно ж вам!- Та ти грішиш, браточку!
Мить - ще був там, за мить - вже знову тут.
 
Та то і краще, бо вони всі мертві.
Живому ж легше буть серед живих.
Приймай мене в обійми, рідна земле!
Як затишно в жорстких руках твоїх!
       
 

ПЛУЖНИК

 

ЛАСТІВКА

  Йде Плужник - крок важкий за кроком,   На мене дивишся, але не бачиш мабуть.
  Неспішний та невпинний рух...   Та що ж ти бачиш, ластівко моя?
  Рілля жорстка, але потроху   Хіба самі гнучкі, блискучі ямби,
  Перегортає землю плуг.   Хіба в поезії є ліпшеє ім'я,-
          А де ж моє? - Стривай, - вона сміїться,
  Із добре зораного поля       Іще один рядочок - і кінець.
  Насіння буйно проросте:       Вірш непоганий, як мені здається...
  Щаслива плужникова доля -       - Мерщій! - кричу,- Урвався вже терпець!
  Щовесни оновляти степ.   Ну, ось і все - вона мене цілує,
       Мигтить і гасне світло ліхтаря.
  Поете, як небес ти вісник,   - Я до рядочків більше не ревную,
  У глиб світів встромляй свій плуг,    Бо в кожному із них моє ім'я.
  Де серед променів вогнистих    
  Дійснить найвищий розум рух.  

СТЕП

          
  Там віднайди єдине слово,   Я степ люблю - там дихається легко
  Знеси з небес, як Прометей,   Сухий бур'ян об бричку шурхотить...
  Хай спалахне від нього мова,   Безодня неба - в ній лише лелека,
  І стане світло між людей.   Мов у думки, занурена в блакить.
           Примарливо розтяг сріблясті крила
  До слова слово - без щілини        Лиман, темніють пагорби могил,
  Вони лягали у рядок,        І вже не степ - літа мої похилі
  Бо віршував не на хвилину,        Шпурляють в вічі придорожній пил.
  А на значніше довший строк.   Слізьми вмиваюсь, та всміхаюсь втішно:
       Як смерть така, то остраху нема -
  Поете, Плужниковів приклад   Сьогодняшнє перейде у колишнє,
  Нехай тебе оборонить   А сиві присмерки заполонить пітьма.
  Від галасливих зайвих витрат,        Замре душа, як в небесах лелека,
  Щоб чули, як душа бринить.        В ній спогад давнини зашурхотить -
              Мов у степу, я дихатиму легко,
             Занурений у чарівну блакить.
           
  

СЛОБОЖАНСЬКИЙ КРАЙ

 
Увесь на пагорбах - що місто, то фортеця.
Чуже не візьмем - наше не замай!
Людськая пам'ять, як стежина, в'ється
Крізь любий серцю Слобожанський край.
 
Летять, мов блискавки, у бій полки козацькі,
Риплять вози засмаглих чумаків -
У диких землях стали вої хвацькі
На захист від навал степовиків.
 
До цих земель розпочалось тяжіння.
- Нащо ксьондзи, навіщо злий султан?
За них життя гіркіше від полину -
До слобожан, там наш козацький стан!
 
Йшли звідусіль - із заходу, із півдня -
І приставали до козацьких лав.
Позаду залишалися всі злидні,
Край Слобожанський радо всіх приймав.
 
Одружувались, землю обробляли,
Споруджували села і міста.
Над ними храми божі поставали -
Блискучо-білі, в золотих хрестах.
 
Неслись у безкрай дзвони колокольні
Ў осягали вже не дикий край:
Тучні стада, комори, хлібом повні...
Чуже не візьмем - наше не замай!
 
Моя мала і рідна Батьківщино!
Не треба й неба, як земний є рай:
Блискучий перл в намисті України -
Чуже не візьмем - наше не замай!
 
Минає час, та спогади тривають:
І Харків, і Мерефа, і Зміїв
Своїх захисників не забувають
Із Слобожанських доблесних полків.
 
Обходив пішки, мчав в авто по трасах,
Блукав в човні у притоках Дінця...
Край Слобожанський! Велетень і красень!
Хай путь твоя не знатиме кінця!
 
Мандруйте в світі, в космосі мандруйте
Та тільки пам'ять серця збережіть!
У пам'яті в нащадків закарбуйте,
Нехай не пригасає ні на мить.
 
Риплять вози, у небі шлях чумацький,
Чуже не візьмем - наше не замай.
Міста-фортеці - в них полки козацькі
Охороняють Слобожанський край...
 
 
 
 

   

 

ПРИСЛУХАЙСЯ

 
Маєш бджіл? - У меду, хоч купайся,
Але спершу господарем будь!
Прислухайся до них, прислухайся -
Пізно буде, коли загудуть.
  
Не доводь їх, підлеглих, до шалу,
Не держи у постійних пітьмах -
Замість меду отримаєш жало,
Позабудеш солодощів смак.
 
Відчувай насолоду єднання,
Надто зверхнім до нижчих не будь,
Час надійде, набриднуть страджання,
Грізно бджоли твої загудуть.
 
Мов та муха, прилипнеш до меду,
Не підхопишся в час грозовий,
І до смерті тебе, як ведмедя,
Вмить зажалить розлючений рій.
 

  

НАША МОВА

 
 
Вшануймо мову українську,  
Що стільки усього знесла,-  
В усі часи була під тиском,    
Але ж в усі часи жила.   
    
Пісенний стрій її основи     
В тяжкій неволі не змарнів,    
В гарячим вогнищі любові  
Палахкотів священний гнів.    
   
Легка, усміхнена, весела,
Завжди гаразда на дотеп -
Корились їй міста і села,
Блакитне небо, жовтий степ.
  
Її в палаци не пускали,  
Вона тинялась по хатах    
І вогником незгасним сяла,

Щоб ми не схибили в віках.

 
Її винищували в генах:
До строку узяла земля
Спочатку Плужника Евгена,
А згодом Стуса Василя...
 
Часи минули сатанинські,
І істина взяла своє,-
Вшануймо ж мову українську -
Вона державною стає.
 
 

1991р.

Rambler's Top100
Home Запрошуємо до Харкова | Мiська влада | Подорож по Харкову | Що,Де,Коли
Загальна iнформацiя | Харкiвський регiон | Подорож по сайту | Iнтернет

Украинская баннерная сеть

META - українська пошукова система TopList Rambler's Top100

Використовувати тексти та зображення дозволяється тiльки iз посиланням на сайт