| |
Думки снують, як
мураші,
лишають слід в пекучім болі.
Крім нього – пустка на душі,
мов на столоченому полі.
Причини, начебто, нема.
Хоча брешу, причина – старість.
Здається, все життя дарма.
А літ – і жменьки не зосталось.
І все-таки в нові світи
своє, нехай і безіменне,
іще зумів би донести,
як сірника у тій півжмені.
Та коли сам Господь мене
покине десь напризволяще,
мій біль останній не сяйне,
ніде, ніколи і нізащо.
Бо правді глянути в лице
не означа побачить Бога.
Він у мені. Я знаю це.
От тільки як дійти до нього?
|
|
| |
Ще й півні не гукнулі
треті,
я домівку кинув стару.
Все покинув, щоб на Тібеті
ну хоч раз вклонитись гуру.
Бо від ніколи до ніколи,
і півкроку часом нема.
Так чи ні, а уже довкола –
вічна мудрість, вічна зима.
Ще й печера лунка висока.
Я здрібнілий украй стою.
Мов дві брили, два пильних ока
налягли на ницість мою.
Іще мить і у прірву білу
упаду, як мурахи тінь,
що в затятості знахабніла –
заповзла в таку височінь.
Я молюсь на постать старечу,
бо від світу вже котрий рік,
як від смерчу, страшного смерчу,
утікав. І не втік. Не втік.
Навіть тут, де завмерли звуки,
де і мудрість вічна й зима.
Він мене трима не за руки,
він за душу мене трима.
Крізь оту невмолиму хвищу,
крізь оту божевільну гру
на вселенську гору найвищу
проведи, проведи гуру! |
| |
|
