Зоя Захарова


	Я до землі щокою притулюсь І попрошу у неї краплю сили. Може, тоді уже я підіймусь У синє небо на побитих крилах. То, може, крила втримають тоді. Бо це єдиний порятунок - воля. Не на землі, ні навіть на воді, А в небі хтось знаходить свою долю.


	***
	Крізь листопада заметіль, Де жовтень фарбу перекинув, Не можу зрозуміть, звідкіль До мене голос твій долинув. Услід за ним з'явився ти, В усьому світі незрівняний. Через якісь свої світи Ти повернувся, мій коханий. Ти зупинився в світі барв, Де ніжно небо голубіло. Всі зими всесвіту зібрав І став, немов від снігу, білий. Ти посміхаєшся мені, До мене руки простягаєш. Невже це лише увісні, І я дарма тебе чекаю. А сонечко, немов дитя, Сміється крізь хмаринку з неба, Що в пізній осені життя. Чекаю я лише на тебе.

	***

В цім єдинім поцілунку
Присмак полину.
Ніби від якогось трунку
Я ще раз вдихну
Того погляду відлуння -
Ліків-кришталю.
Від безсилля не скажу я,
Як його люблю.

Той солодкий поцілунок
Гіркий, як полин.
Він життя мого рятунок,
Хоч всього один.
Та в житті не може бути
Втрати без жалю.
Чи зумію я забути
Того, що люблю?

Підкрався вечір в мій садок,
В вікно заглянув.
Зібрав всі пахощі квіток
І став духмяним.

Тихенько просить солов'я:
- Співай же, пташко,
Бо кожна пісенька твоя -
Вона найкраща.

А соловей це добре знав,
І аж до ранку.
Не зупиняючись, співав
Свої співанки.

За вечором прибігла ніч
Що було духу,
Щоб вдвох зі мною віч-на-віч
Пісні ці слухать.