Харків як форма

  духовного життя 

Віктор Юхт

  

   Пам'яті Б.А.Чичибабина                

 
     
     Із прочитаного хтозна-коли виступу Томаса Манна з приводу перетворення його рідного міста у вільне імперське місто пам'ять зберегла лише заголовок - "Любек як форма духовного життя". Та несміливе бажання покопатися в місцевому матеріалі, розібратися у власних коренях. Що, власно, в метафізичному розумінні, означає жити в Харкові? Хто ми такі - харків'яни?
     
       На тягар століть, на древній "яд відстояної печалі", який колись надихав Максиміліана Волошина в Парижі, харків'янину поскаржитися важко. Історія наша коротка. Те, що було вчора й позавчора, ще пам'ятається. А те, що трапилося тиждень тому, відновлювати дарма. Попереду - туман (що по суті недивно). Але ж такий само туман змикається поза спиною, ось в чому прикрість! Напруж очі, побачишь батьків, які ще поодинці повернулись з евакуації; довоєнний, ще не спалений Палац піонерів; діда, що потрапив у це місто ще в Першу світову, та ніяк не здатний запам'ятати, при якій владі один і той же майдан слід називати Радянським, а при якій - Миколаївським. А далі - скільки не вдивляйся, нічого не розпізнаєш.   
     
      Степові вітри видувають грунти, оголяють корені. Рідко можна зустріти харків'янина з діда-прадіда, який пам'ятав би свій родовід далі третього покоління. Копни лише - всі виявляються приїжджими.

Харків'янин - поганий домувальник. Його вічне бажання - бути в себе вдома, и в той же час - ще десь-інде. Така непосидючисть пояснюється, мабуть, самим географічним розташуванням міста: нічь в поїзді - і ти вже у столиці, колишній або теперешній; ще півдня - і на імперському кордоні.

Харків - перехрестя на шляху із варяг - в греки, із Криму - в Москву, з Кавказу - в Прибалтику. Чи не звідси ця незвичайна для провінції рухливість?

   
Ось який уклін я маю:
я на півдні - росіянин,
а попід північним сяйвом
я хохлом перебуваю.
 
     
    Харків'янин ніби-то всюди свій. Це радісне, легке почуття відбилося в рядках самого, мабуть, відомого харківського поета. Проте лізуть у голову, не дають спокою інші слова   -  знаменитий парадокс Франсуа Війона: "Мене приймають всі, та звідусюди виганяють". Так, харків'янин усюди свій. Проте для москвича він завжди був провінціалом (а тепер став ще й іноземцем), для киянина - знову він провінціал, до того ж - "москаль"...
       
Харків - перевалка, пересадний пункт, транзитна станція. Тому всі в нас перебували, але ніхто надовго не зупинявся. Почалося все ще, здається, від князя Ігоря, який десь отут пройшов на половців, та міста не заснував. Якщо ж звернутися до більш близьких часів, пригадуються Бунін і Волошин, Мандельштам і Маяковський... Всі завітали, але ніхто не затримувався. Затримали лише Хлєбнікова - на Сабуровій дачі, рятуючи від мобілізації.

Світові війни спрямовували людські потоки. В році 1915-ому місто наповнилося біженцями із зім'ятої германським наступом межі осідлості, а через чверть віку знову потяглися ешелони евакуйованих: все далі й далі на схід. Ледь місто встигло отямитися після Другої світової, ледь почав вимальовуватися якийсь устрій міського життя, прийшов час великого виходу: спочатку на цілину, в Сибір, на Далекий Схід, а з початку 70-х  -  уже на весь великий світ...

Проте, розпилення духовних сил почалося ще до війни, коли стало зрозуміло, що від клейма провінції не врятуватись. Візьмемо хоча б літераторів, які покинули місто за останні піввіку. Переконливий список виходить, майже на кожну літеру алфавіту: Баткін, Бурич, Верник, Даніель, Кульчицький, Лимонов, Милославський, Поженян, Слуцький, Турбін, Яновська...

Кожний харків'янин зможе, я впевнений, скласти власний список: як тих, хто від'їхав, так і тих, хто залишився. Набір імен буде змінюватися. Але є одне ім'я, котре обов'язково попаде в другий список. Йдеться про Бориса Олексійовича Чичибабина.  

     

***

     
  Почав приводити до ладу ці записи ще минулої осені, а зараз за вікном лютує льодяний березневий вітер. Поет не дожив до весни. "В грудневім холоді я не замерзну", - написав він колись. На жаль, трапилось саме так. Мемуаристи згадують, як знесилений хворобою, з передчуттям скорого кінця Федір Сологуб сумно шуткував: "Я умру от декабрита..." ("Я помру від грудениту..." ) А на повні подиву запитання відповідав: "Это болезнь, от которой умирают в декабре" ("Це хвороба, від якої помирають в грудні").

Минулою зимою список жертв "грудениту" поповнився ще одним ім'ям. Грудень взагалі не самий веселий місяць: холоднеча, нескінченні ночі, замерзлі річки, заціпенілі стрілки годиннику. А події останніх десятиліть лише підсилили цей зловісний ореол. Бо саме в грудні почалась афганська авантюра, яка згодом переросла в трагедію. А п'ятнадцятьма роками пізніш, 11 грудня 1994 року, коли Чичибабин ще був живий, російські війська вступили в Чечню...

На похороні хтось сказав, що серед його останніх слів були й такі: "Як хочеться дожити до тепла..."

Дивовижна справа виходить. Взявся писати про Харків, та не так собі про місто якійсь духовної сублімації тролейбусної товкотнечі та базарних лайок. Але відчуваю, як міський пейзаж стає портретом, як на тлі білястого неба, крізь дроти й голі березневі гілки проступають риси обличчя.

Зібрався писати про місто, а пишу про городянина. Про одного-єдиного з двох мільйонів. Та чому ж саме про нього? Невже лише тому, що це був надзвичайний поет?  Проте, пишу ж не тільки про нього... Ці нотатки не намагаються удавати з себе ані літературний портрет, ані, тим паче, мемуарний нарис. Є близькі, багаторічні друзі Чичибабина, які, без сумніву, напишуть про нього й точніше, й тепліше.

В мене же інша мета  -  прослідкувати, як примхливо й нерозривно переплелись дві нитки, дві долі: доля людини й доля міста. Зрозуміти, як людина зуміла стати совістю міста, тим праведником, без котрого, як відомо, не стоіть ані село, ані наш недоладний, проте рідний мегаполіс. Двічі парадоксальна ситуація: адже Чичибабин навіть не харків'янин за народженням, його дитинство й юність минули в інших місцях, потрапив він до нашого міста вже після війни, та й зовсім ненадовго. Щоб через рік знову його залишити й відправитись на лісоповал. Та чомусь саме цей чужинець невдовзі став символом міста. Без його високої, сутулої постаті вже не уявити Харків 60-х, 70-х, 80-х... Ці десятиріччя стали його роками. Ми ж продовжуємо жити в 90-х  -  вже без нього. І, мабуть, багато харків'ян встигли відчути, як незатишно й пустинно стало в місті цієї весни - першої весни без поета.

Умів він жити в різні епохи: і до короткої відлиги, і після неї, і в сумні роки застою, і в лихоманці масової зміни ідеологій та загального розпаду. Він завжди залишався вірним самому собі, своєму внутрішньому "я". Може, саме ця незламність і зробила його людиною на всі часи.

Взаємовиносини поета з часом - тема болісна. Між ними рідко виникає гармонія. Про те, що перетерпів Чичибабин наприкінці 40-х й на початку 50-х, в кінці 60-х й на початку 70-х, думаю, нагадувати не варто. В другій половині 80-х, в коротку мить безкровної перебудови, здалось, що між поетом і епохою укладено перемир'я. Здавалося, що Чичибабин дочекався свого часу. Не зламався, виждав - і ось заслужена винагорода: вільні, відкриті зустрічи з читачами, журнальні публікації (спочатку поодинокі, потім численні), довгождана збірка "Колокол" ("Дзвін"), Державна премія...

Так здалося. Але ненадовго.

Вже на самому початку 90-х стало ясно, що й в новий час поет явно не до двору, що й з цим майбутнім, яке настало, він не збирається шикувати в ногу.

Імперія зруйнувалася, і багато всесильних спішили поділити залишки загальносоюзного пирога. "Новий клас" гарячково збагачувався, балакуни несамовито славили чергову - тепер вже національну - утопію, поет же вперто твердив: 

 
   
Я всем умом моим за рынок,
но сердцем не люблю богатых.
 
Я не могу, живу покуда,
изжить евангельские толки
насчет иголки и верблюда,
точней, отверстия в иголке.
 
 
  Вчорашні, які не встигли ще доладно перефарбуватися, "пролетарські інтернаціоналісти" чинно займали місця в залах міжнародних асамблей яко повноправні представники нових держав, неначе забули, що самі вони ніяких держав не будували, що кожному просто відломився якийсь шматок: кому гігантська Росія, кому Україна, а кому маленька Абхазія або Чечня. А "наівний" поет все твердив те ж саме:  
     
Кто - в панике, кто - в ярости,
а главная беда,
что были мы товарищи,
а стали господа.
 
Ох, господа и дамы!
Рассыпался наш дом -
Бог весть теперь куда мы
несемся и бредем.
 
  
  Все оплакував він загублену вітчизну:  
 
 
Исчезла вдруг с лица земли
тайком в один из дней,
а мы, как надо, не смогли
и попрощаться с ней.
..................................................
При нас космический костер 
беспомощно потух.
Мы просвистали свой простор,
проматерили дух.
  
К нам обернулась бездной высь,
и меркнет Божий свет.
Мы в той отчизне родились,
которой больше нет.
  
 
Провінціальна архаїчність поета могла здаватися нарочитою, навіть зухвалою. Та, думаю, мова тут йде про речі більш глибинні. Чичибабин не був старомодним, тому що був позачасовим. Посланцем Вічності стояв він восени 93-го на колишній всесоюзній "палубі" концертної студії Останкіно. Чи то сільський вчитель, чи то народний умілець: скромний піджачок, світло-блакитна сорочка, застебнута під горло, на останній гудзик, без краватки... Навколо телецентру ще не встигли розібрати барикади - гіркі сліди тих днів, коли - в боротьбі за торжество демократії - президент розстрілював з танків власний парламент, а віце-президент був готовий підняти в повітря літаки, щоб бомбувати Кремль. Ще не встигли зіскоблити кров з московських бруків, а цей невідомо звідки узявшийся сухорлявий старий, майже прозорий, майже безплотний, з безоглядністю Дон Кіхота повторював: ми забули про головне, головне пішло з життя, ми живемо в марноті, без добра, без любові...

В його виступі, поза печаллю за всіх, пролунала й нотка глибокої особистої печалі: "Я вперше на цій сцені... Та, мабуть, і востаннє...".  Пам'ятаю, що ці слова кольнули, змусили замислитись. Чим пояснити цей вистражданий пафос прощання? Звичайно, зустріч з читачами страшенно запізнилася, на ціле життя, по сути, запізнилася, проте ж останкінська студія пам'ятає багатьох посивілих письменників, вчених, артистів, які ще мали надію на майбутню зустріч і, коли розставались з глядачами, говорили не "прощайте", а "до побачення". Та поет, видно, відчував, що відпущений йому земний строк минає, його час виходить, і він - один на один - залишається з Вічністю. І, вже у фатальної межі, він намагається донести нам, тутешнім, посюстороннім, те, до чого ми, цілком занурені у марноту повсякденності, ще не доросли.

Тільки той, хто страждає духовною глухотою, міг залишитися байдужим до цих наполегливих і зовсім не красномовних слів-заклинань, які лунали, здається, вже звідти. Та чи багато із наших співгромадян зуміли або захотіли почути поета? Наших товаришів по недолі, вкінець приголомшених  щоденною принизливою боротьбою за існування, постійним (вже багаторічним!) очікуванням всіляких бід: погромів, епідемій, громадянських війн, екологічних катастроф?... Хіба попрікнеш за це!

      

***

 
   
Думаю сьогодні про Чичибабина й постійно повертаюсь до рядків Булата Окуджави, присвячених не якомусь одному, а всім поетам взагалі:
 
И слова рожденного сладость
была им превыше, чем злость.
А празднества - это лишь слабость
минутная. Так повелось.
     
Та не громадянська скорбота, не викриття вічного зла були для Чичибабина головними. ГОЛОВНЕ Ж було перетворення світу любов'ю, натхненність байдужої, на перший погляд, природи. В свій час мудрі вчили, що Бог є там, куди його пускають. Бог Чичибабина перебував у застиглих міських деревах й у горобці-зимовнику, в снігу на дахах й в літньому дощику, в метелику й у перших приморозках. Бог був в махорці й в російській горільці (з пісні, на жаль, слова не викинеш), в недільній вилазці на лижах й навіть в приготуванні борщу.

Остання збірка Чичибабина, підписана до друку за три дні до смерті поета, випущена видавництвом "Московский рабочий" ("Московський робітник"). Боюсь, цю книгу прочитали небагато харків'ян, бо вийшла вона вже за кордоном. Колись і вона сподобиться досконалого аналізу; а поки що кортить сказати декілька слів про її назву - "Цветение картошки" ("Цвітіння картоплі").

До безперечних "завоювань" перебудови відноситься і загадкова метаморфоза, в наслідок якої десятки тисяч громадян, вчорашніх прихильників неореалізму, постімпресіонізму й наукової фантастики, раптом перетворились в городників-неофітів. Нові робінзони заполонили приміські електрички. Героєм нашого часу стала людина з лопатою, сапкою й саморобним візком для гіпотетичного врожаю.  

Довелося і поету оволодіти азами практичного городництва. Та й це випробування він прийняв зі спокійною гідністю, як в свій час і цькування, і табори.  "Цвітіння картоплі" - остання клятва вірності своїм читачам, зриме свідчення того, що до самого кінця доля поета була невіддільною від їхньої долі. Раніше - в каторзі, тепер - в вагоні, що наскрізь тріщить.

В огородництві мешканців міста, в занятті вимушеному й невдячному (адже ж почали садовити картоплю не заради того, щоб наблизитися до єства чи власними руками вирощувати екологічно чисті овочи, а зовсім з інших, на жаль, добре відомих причин), поет зумів знайти зерно, паросток Вічності. Нехитра вечеря на межі свого шматка землі, де не тільки літнього будиночку - нормального сараю для цеберок і лопат не передбачено, перетворюється в його віршах на символічне дійство, на урочистий діалог людини з Творцем:

 
 
Доверившись Отцу,
внимательному к людям,
макаем лук в сольцу
и мир вечерний любим.
  
Всезначащ каждый жест,
как будто жизнь решаем,
и, если жук не съест, 
то будем с урожаем.
  
 
  І саме це ж у лісі, наодинці з коханою:  
     
В лесу, где веет Бог, идти с тобой неспешно...
Вот утро ткет паук - смотри, не оборви...
А слышишь, как звучит, томительно и нежно
в мелодии листвы мелодия любви?
 
По утренней траве как путь наш тих и долог!
Идти бы так всю жизнь, куда - не знаю сам.
Давно пора начать поклажу книжных полок -
и в этом ты права - раздаривать друзьям.
  
Нет в книгах ничего о вечности, о сини,
как жук попал на лист и весь в луче горит,
как совести в ответ вибрируют осины,
что белка в нашу честь с орешником творит...
     
  Вірш "І зновуь тиша, тиша, тиша..." - дивний приклад того "океанічного відчуття" дійсного буття, коли все дрібне, поверхове, наносне, скороминуче розмивається потоком Вічності, й людина забуває про свої негоди, відрікається від власної тлінної плоті, віддається цьому потоку, занурюється в нього, вже не відокремлюючи саму себе від нього. Сучасному мешканцю міста конча потрібно хоча б зрідка вириватися із щоденної гонки, щоб пережити почуття, що не раз врятовувало поета:  
   
...как я рад, как печально и горестно рад я,
что могу хоть на миг отдохнуть от себя,
полежать на траве с нераскрытой тетрадью.
 
Это самое лучшее, что мне дано:
так лежать без движений, без жажды, без цели,
чтобы мысли бродили, как бродит вино,
в моем теплом, усталом, задумчивом теле.
 
И не страшно душе - хорошо и легко
слиться с листьями леса, с растительным соком,
с золотыми цветами в тени облаков,
с муравьиной землею и небом высоким.
     
  Щоб відчути "океанічне почуття", зовсім не обов'язково знаходитись на березі океану. Так само ж - для того, щоб прилучитися до Вічності, зовсім не обов'язково жити у Вічному Місті чи стояти біля Стіни Плачу. Іноді достатньо чудом збереженого острівця українського степу, або тінявої доріжки до джерельця, або скромного гайочку, навіть не приміського, а вже взятого в полон кільцевою автострадою та втягнутого в міські межі.  
      
 

***

 
     
  Ідуть собі харків'яни. Вмирають, роз'їжджаються.  
  Що залишається? Полуплені стіни, "історичний центр", який можна обійти за півтори години. Наш "акрополь", знівечений двома світовими війнами, боротьбою з релігією, наглядною агітацією часів розвиненого соціалізму та риночним розгулом останніх літ. Несчиленні, анонімні квартали новобудов, які стрімко старіють. Широкий розлив приватного сектору, всілякі Тюринки, Шатилівки, Иванівки, Журавлівки, Шишківки, де, коли опинишся на вулиці, яка заросла кульбабою але має гучну назву, скажімо, "Аерокосмічна", то ловиш себе на думці: та чи в місті ти взагалі? І де воно, це місто?

Влітку завжди згадуєш про накопичені за рік книжки, яких не дочитав, або зовсім не розкривав. Ось, наприклад, репринтний двотомник знаменитого філософа. Добротно видавали на початку віку, з розмахом! Витончений шрифт, дещо стілізований під осьмнадцяте сторіччя, цитати  на шістьох мовах, що зайняли цілий том. Перед початком кожної частини - графічна заставка із відповідним латинським висловом. Запам'ятавсь такий сюжет: черепашка молюску, а поряд надпис "Ne te quasiveris extra". Тобто "Не шукай себе зовні". Девіз, який сьогодні можна цілком  рекомендувати харків'янинові.

Є дещо міцніше за цеглу або залізобетон. Місто можна зруйнувати. Чи мало їх без сліду зникло з лиця землі? А були ж вони й славніші за Харків... Але залишається безбарвне осіннє небо, високе, пусте небо над степом. Пологі пагорби й переліски, придорожня трава. Сонце, врешті.

 
     
 

***

 
     
  Серед тисяч, що крокують в ногу з віком, будують й "перестроюються", біжать та доганяють, завжди знаходиться один, який нікуді не поспішає, сидить собі на одному й тому ж місці, бо воліє мовчки дивитись у блакить неба чи на солнце, що заходить. Всім відомо, що Чичибабин, маючи вагомі причини бути ображеним і на своє місто, і на свою країну,  залишався принциповим противником від'їзду - як в період так званого застою, так і в наші дні, коли еміграція стала ніби виявом доброго тону. З біллю він прощався із друзями, що від'їжджали, та сам не боявся залишитися наодинці з пустотою... Ні, із землею, на якій народився:  
 
  
Пусть будут счастливы, по мне хоть
в любой дали,
но всем  ж и в ы м   нельзя уехать
с   ж и в о й земли.
 
     
  Ці рядки зробилися вже крилатими. Так само, як інші:
 
 
Я устал судить сплеча,
мерить временным безмерность.
Уходящему - печаль.
Остающемуся - верность.
 
      
  Замислимось, про яку вірність говорить поет. Що мається на увазі: вірність землі, друзям, народу, культурі, мові? Але хто заважає зберігати цю вірність на відстані? Гіркий досвід нинішнього (та й не тільки нинішнього) століття не раз підтвердив:  м о ж н а   Росію унести і в дорожному мішку,  м о ж н а   боротися за майбутнє батьківщини, роками живучи на чужині,  м о ж н а   залишатися другом своїх друзів, навіть коли вони поза океанами,  м о ж н а    творити велику рідну літературу, живучи в Парижі або в Нью-Йорку. Яка ж вірність надається тому, хто    з а л и ш а є т ь с я,   йому і тільки йому?

Гадаю, що йдеться про вірність власному буттєві в самому широкому розумінні й цілісній суті цього слова. Чичибабин завжди був вірним собі й не намагався стати  і н ш и м. Він не змінював ані переконань, ані смаків. Не намагався здаватися більш витонченим, вишуканим, складним, чим дійсно був. І якщо, наприклад, Гегель і Кант не входили до числі його улюблених авторів, якщо поезія Бродського залишала його байдужим, він не соромився в цьому признаватися. Поет не намагався вискочити з свого буття. 

 
     
 

***

 
  Ось тут, власно кажучи, можна було б і поставити крапку, коли б не одна обставина, заключна, проте неабияка. В теперешній ситуації спокусити когось теоретичними викладками майже неможливо. Це завдання і непродуктивне, і ні до чого не зобов'язує. Абстрактні викладки девальвувалися й втратили привабливість.  (Чи не тому, до речі, вчорашні прихильники теоретичних утопій з таким ентузіазмом потяглися до екстрасенсів, знахарів, "білих чаклунів" й самозваних "гуру"? До тих, хто обіцяє результат швидкий, а головне - цілком помітний...)

Т е о р е т и ч н і    рекомендації на тему "як треба жити в Харкові" навряд чи спроможні когось заінтригувати або зігріти. Але ж перед нами не теоретична конструкция, а вже реалізований і власним життям оплачений життєвий досвід. Кому - як, а авторові цих рядків доля поета-харків'янина здається більш реальною, чим, припустимо, повне видання творів Гегеля. З життєвою конкретикою можна не погоджуватися, її можна заперечувати, та безглуздо робити вигляд, немов цього досвіду взагалі ніколи не було. Кожного разу, коли доводиться чути сакраментальну фразу "Як ти можешь   Т У Т     жити?", я згадую поета.

Майже всі вірші Чичибабина сьогодні опубліковані, та, мабуть, і прочитані. Але зберігся ще один документ, унікальний і зворушливий. Це - листи до друзів. Акуратні аркуші, написані бісерним почерком; вони  нагадують вправну в'язь древніх каліграфів: рядки тягнуться з геометрично бездоганною паралельністю, кожна літерка любовно виписана і займає точно відведене їй місце, не утискуючи сусідів. Таке письмо свідчить і про старомодну обгрунтованість, і про неспішність майстра, який знає собі ціну, і про незламне почуття власної гідності.

Листи надсилались до  друзів ніби й не так давно: найраніші з них датовано кінцем 60-х, проте здається, немов прийшли вони з далекого минулого. Справа не тільки в почерці. Відірвешся від аркуша, що починає жовтіти й протиратися на згинах, поглянеш у вікно на сіренький дворовий пейзаж. Все на своїх місцях, все - як колись... Та раптом згадаєш: і дітлахи вже топають не до школи, а до ліцею, і живуть вони вже в іншій країні, і взагалі невдовзі скінчуються й вік, й тисячоліття. На цьому перевалі варто перевести дух, оглянутися на пройдений підйом. Перебрати ці листи, згадати, як і чим жили люди років двадцять тому. Жили на межі комуністичного сімдесятиріччя, в великому індустріальному центрі на північному сході України (читай: в свинцовій провінції, де було заборонено навіть те, що залишалося дозволеним у сусідньому Бєлгороді, куди й їздили дивитись фільм Андрія Смирнова "Осінь"). Жили напружено й бідно, власною працею, казенною й сумною: восьмигодинний робочий день, річні звіти трамвайно-тролейбусного управління, мізерна зарплатня, коротка відпустка... Та проте   ж и л и , а не виживали, не існували. Жили й раділи з дружнього застілля, з нового фільму, з опальної книги, яка чудом потрапила в руки, з хоралів Баха, з першого проліску. Жили в тому зачарованому просторі, який збоку міг здаватися пустелею, втіленим небуттям.

Так, Харків, можливо, і є "ніщо", "чорна дірка", провал в духовний вакуум, але лише для того, хто звик шукати опору зовні: в стверділих життєвих формах, в уже готовому світосприйманні, в відстояних традиціях та стереотипах. Для того ж, хто звик розраховувати лише на власні сили, хто якщо за щось і тримається, так тільки за повітря, - Харків не буде здаватися таким вже страшенним. Просто точка у просторі, де судилося жити. Жаль, звичайно, що немає в нас моря, Колізею чи набережної Сени. Та нема чого робити - проживемо й без них. До того ж сама    в і д с у т н і с т ь   чого б там не було здатна стати випробувальним камнем, тим, що американці називають "challenge": а ну-но, спробуй, проживи   б е з... Кинутий нам виклик - це наша безгрунтовність, наша безпідставність в культурі, наша відкритість всім степовим вітрам, наше "євразійство", наша коротка, ледь позавчора начата історія, якій вже встигли, на жаль, принести в жертву мільйони людей. Цей виклик може збентежити людину, але й може - навпаки! - загостири сприяння життя, загартувати дух, навчити самостійності, мужньому прийняттю всього, що має трапитись, звільненню від злоби дня, від марноти заради неповторної миті істинного буття. Для того, хто готовий піти на ризик, Харків - добра школа.  

 
     
 

***

 
      
  Та чи існує все ж таки Харків яко особлива форма духовного життя? Безперечно для однієї людини це питання вже вирішено позитивно. Гіпотезу було підтверджено долею поета. Чичибабин довів, що тут можна жити в найвищому розумінні слова: з максимальною віддачею, з крайнєю напругою душевних сил, зберігаючи вірність своєму "я".

Це, можливо, і є самим важливим уроком   п р а к т и ч н о г о   буття. Уроком, до розуміння якого нам ще належить дорости.

 
     
Rambler's Top100
Home Запрошуємо до Харкова | Мiська влада | Подорож по Харкову | Що,Де,Коли
Загальна iнформацiя | Харкiвський регiон | Подорож по сайту | Iнтернет

Украинская баннерная сеть

META - українська пошукова система TopList Rambler's Top100

Використовувати тексти та зображення дозволяється тiльки iз посиланням на сайт