|
Слобідська
Україна є однією з
частин України. Цікаво, що наш Харківський
український філософ Григорій Савич Сковорода
називав Лівобережну Україну, або, як він
казав, "Малоросію", своєю матір'ю, а
Слобідську Україну — своєю рідною тіткою, бо тут
він проживав і любив сей край, як пояснює його
біограф М. І. Ковалинський. Виходить, що у кінці
XVIII ст., коли жив Сковорода, по скасуванню
автономного строю Гетьманщини (так колись йменували Лівобережну Україну, прим.Багалія) і Слобідської України, назвисько
«Україна» відносилося саме до так званого "Дикого поля". І справді, ця країна більш, ніж остатні частини української землі,
повинна була так прозиватися в територіальнім
значенні цього слова, бо це була «україна», цебто
окраїна, російсько-української
землі. Колись російський
літописець називав Україною Руських земель
пограниччя Переяславської
землі з половецькими степами; і
там і тут відчувається, окрім
етнографічного, і географічне значення цього
слова. Для кожного мешканця дніпровського
Правобережжя, і навіть Лівобережжя,
тодішнє "дике поле", котре
потім заселили своїми слободами
українські переселенці і котре раніше, у
домонгольську добу, у XI—XIII ст.
було заселено прадідами слобожан — древніми
русичами Чернігово-Переяславської землі, хоча й
було дідизною українців XVII ст., але далекою
україною. Слобідська Україна напочатку ХХ
сторіччя займала майже всю Харківську губернію й
деякі з повітів Курської і Воронезької губерній.
Це була площа,
по котрій де-не-де простяглися невеличкі взгір'я.
Вища інших була північна частина
Харківщини, а на південь вона робилася все нижчою
та нижчою, доки не доходила до отвершків
Донецьких стягових гір. Курська губернія найвища
серед сусідніх Харківської і Воронезької, але й
там є тільки стягові гори. По них ішов водорозділ
Дніпровського і Донського водозборів, де лежав
славетний в історії края Муравський
шлях. А вже від сього
водорозділу розходилися на захід ложбини з
балками і ярами, де багато було річок і струменів.
На заселення "дикого
поля" мали значний вплив місцеві річки. Тепер
жодна з них не судоходна, але колись було інакше.
По Донцеві Сіверському
сплавлялося чимало байдаків з хлібом від
Бєлгорода до Чугуєва, а звідти їздили й на Дін. По
Осколу у кінці XVI ст. московські служилі люди
пливли до його гірла з усім припасом для
будування міста Цареборисова. Дніпровськи
вітки - Псьол, Сула, Ворскла - зв'язували
Слобідську Україну з Полтавщиною; річкою Вир,
яка вливається у Сейм, а той у Десну - надавала
можливість спілкуватися з Чернигівщиною. На
території Слобожанщини дніпровськи річки
зближалися з донськими. Слобожане перш починали
селитися там, де було більше води. Ось через що
західні частини краю заселилися густише й
раніше, ніж східні, бо на сході було менше річок.
Але з XVIII ст. слобожанські річки починають щороку
міліти, бо ліси дуже зменшилися і порідшали.
Усі найважніші й найстаріші
міста й слободи осажувалися на річках:
Суми - на Пслі; |
Лебедин - на Ольшані; |
Охтирка - на Охтирці; |
Вільний - на Ворсклі; |
Краснокутськ і Богодухів - на Мерлі; |
Золочів - на Удах; |
Валки - на Мжі; |
Харків - на Харкові і Лопані; |
Цареборисів - на Осколі; |
Вовчанськ - на Вовчій; |
Тор (Слов'янськ) - на Торці; |
Чугуїв, Зміїв, Ізюм,
Святогорський монастир - на Донцеві. |
"Дике поле" тому й мало
свою назву, що було вкрито степами, яки
переміжалися з лісами. Не дивно, що степи спокон
віку вабили до себе таборища кочових племен
(гуннів, аварів, печенігів, торків, куманів,
татар). Пам'ять про це зберіглася у географічних
назвах: селище Печеніги, річка Торка та ін.
Осілому на Україні поселенцеві нелегко було
знайти половчанина, або татарина в його
кочовищах: шукай вітра в полі. А татарин навпаки -
раптом наїздив на села й хутори, убивав і уводив в
неволю слобожан, грабував скотину і добро.
Слобожани повинні були захищатися від
татарських нападів лісами,
болотами, горами, високими могилами, городищами,
земляними валами, дерев'яними огорожами,
засіками... Виходить, степ не був перепоною для
розселення осілого люду, але разом з тим не
захищав його від татарина. Інше діло ліс. Він
трохи затримував заселення, але разом з тим й
захищав переселенця від ворожих нападів. Лісу
тоді було незмірно бульше, ніж тепер. Ліси й
поляни чергувалися по усьому побережжю Донця від
Оскола до Змієва, по вітках Донця теж йшли густі
ліси, іноді по обох берегах: Ізюмський,
Теплинський, Черкаський и.т.п. Ліс був
найсправжнім скарбом для слобожан, бо з нього
робили як кріпості й замки, так і все, що потрібно
було у хазяйстві, зокрема буди, гути, бурти,
вітряки, млини й вінниці. На останні переводилося
більш усього лісу, бо тоді кожен українець мав
право гнати горілку.
Природа щедро
наділила Слобожанщину плодовими деревами та
кущами, садки з пасіками були найчастіше першими
оселями - хуторами країни. Край був багатий диким
звіром: у лісах водилися зубри, ведмеді, вовки,
лосі, вепрі, багато пушного звіру (соболі, лисиці,
куниці, бобри, видри, тощо); у степах - сайгаки й
дикі коні. Дикого птацтва теж було дуже багацько -
куріпок, перепелів, бекасів, вальшнів, дрохв,
тетерваків, вуток, лебедів, журавлів, стрепетів,
соколів, кречетів, яструбів, орлів. Не дивно, що в
цьому краю було розповсюджено ловецтво, навіть
саме тут знаходилися "цареві лови". У
річках була страшенна сила риби. Мінералів
було обмаль, тільки солі було дуже багато, її
здобували на торських та маяцьких озерах, а тоді
чумаки розвозили по усіх усюдах. Здобували ще й
камінь для жорнів, крейду, яка йшла на
хати-мазанки, гончарську глину. Отже ця країна
здатна була забезпечити слобожанам культурне й
достатнье життя. Грунт був більш усього чорнозем,
земля-цілина була дуже родючою. У Чугуєві, окрім
баштанів з кавунами та динями були заведені
навіть виноградники для московських царів. У
широких степах легко було розводити табуни коней
та рогатої худоби, отари овець, гурти волів,
череди корів та телят. Клімат був несуворий -
повітря весною, влітку і восені тепле. |
|