|
|
|
|
Від
берегів Африки ми відправились до берегів Кіпру.
Прибули в порт Ларнака рано-вранці. Подорож
передбачалась довга, через весь острів. Кінцевою
нашою метою було відвідання Кікського монастиря,
розташованого високо в горах. Сіли в автобуси,
зрушили з місця, і скоро перед нашими очима
побігли руді з червонуватим відтінком пагорби,
по кольору і по формі похожі на горби верблюдів,
але в кіпрському пейзажі реальних верблюдів ви
не знайдете. Кіпр - гірська країна, і, мабуть,
недаремно її називають раєм ослів. Адже верблюд і
кінь пристосовані для мандрівок по рівнинах, а в
горах непримхливий і невисокий довговухий
трудівник-осел - це надійніший засіб для
транспорту. Ми звикли вважати ослів впертими і
дурними, та, проте, наша думка упереджена, тим
більше, що вона запозичена. Колись в книзі
сирійського американця чи американського
сирійця Аміна Ар-Рейхані - поета, філософа, на думку деяких, навіть
пророка, а головне, невтомного мандрівника, я
прочитала цілком похвальну оду кіпрському ослу.
За його описом це красива і велична тварина, якій
властива численність якостей, і саме головне -
примірна поведінка. І навіть ревом кіпрський
осел вигідно відрізняється від інших своїх
сородичів. Один маститий філолог опреділив цього
осла, як "осел дзвінкоголосий", тобто
кіпрській осел - володар найчистішого ослиного
реву. Чому я згадала про осла? Як і чим він
пов'язаний з відвідуванням Святих місць? Але ж
зв'язок цілком очевидний. Згадайте вербну неділю,
в'їзд Спасителя в Єрусалим. Саме на спині осла
в'їхав Христос в священне місто. Ось що говорить
про це св. Лука: |
|
|
|
":Він двох
учеників послав і дав наказ: "Ідіть в село, що
перед вами, зайдіть в нього, побачите
прив'язаного ослика, щоб на нього ніхто з людей
ніколи не сідав. Відв'яжіть його і приведіть. Коли
ж вас хто спитає "нащо відв'язуєте", скажіть
тому так: "Господь має нужду в ньому".
Посланці ж пішли і знайшли, як він їм сказав. А
коли ослика стали відв'язувати, хазяєва його їх
спитали: "Нащо ви ослика відв'язуєте?" Вони ж
відповідали: "Господь має нужду в ньому".
Вони привели до Ісуса його і, поклавши одежу свою
на ослика, посадили Ісуса. Коли ж він їхав, вони
стелили одежу свою по дорозі.
А коли він наближався вже до спуску з гори
Оливної, то весь натовп учеників, радіючи, почав
гучним голосом Бога прославляти за всі чудеса, що
бачили, говорячи: "Благословенний Цар, що іде в
ім'я Господа! Мир на небесах, і слава на
висотах!" |
|
|
|
|
|
|
|
Продовження цієї сцени можна
знайти в Єванглії від св. Іоана: |
|
|
|
"Коли багато
народу, що зібралося на свято, почуло, що до
Єрусалиму наближається Ісус, то взяли вони
пальмові гілки і вийшли назустріч йому і
кричали:" |
|
|
|
|
|
|
|
Як
бачите, в містерії Христа маленький ослик
відіграв свою роль. Звичайно, якусь роль
відіграла і місцевість - Ісусу треба було
спуститися з гори, а для цього кінь мало
придатний. Але, думаю, річ не тільки в цьому.
Вершник на коні височить над натовпом, а метою
Спасителя було не піднятися над народом, а бути в
гущі людей. І недарма для цього дійства
знадобився Спасителю ослик, на якому ніхто ще не
їздив. Тобто тільки юний ослик цілком підходив
для цієї високої місії. І останнє - хіба міг
Христос обрати нерозумну вперту тварину, думаю,
що ні, вона б не відповідала ані духу Христа, ані
його меті. Вершник і ослик неймовірно личили одне
одному і виглядали гармонійно. Саме тому я
згадала про легендарного кіпрського осла. Гадаю,
що дзвінкоголосий рев кіпрського осла був там
цілком до речі,
оповіщаючи трубним голосом жителів Єрусалиму
про в'їзд Спасителя. Якби я коли-небудь взялася
зобразити цей сюжет, я би неодмінно вибрала як
прототип кіпрського осла. Та побачити того осла
мені не вдалося, в цьому мені не пощастило.
Цивілізація за півсторіччя з того часу, коли
творив і мандрував Амін Ар-Рейхані, дісталася і
до цього куточка землі, і скільки я не вдивлялася,
ослика так і не побачила. Тепер по всіх дорогах
пересуваються на автомобілях. Кіпр, який колись
звався "ослиним раєм", не подарував мені
такої зустрічі. |
|
|
|
|
|
А тим
часом автобус почав круто забирати угору. Ми
в'їхали в гори, які дещо нагадували наші Карпати.
Серпантин дороги привів нас на вершину гори, де
на нас чекала зустріч з Кікським монастирем.
Монастир так назвали на честь ікони Кікської
Божої Матері, за легендою її намалював св.Лука, і
вона довгий час перебувала у імператора
Емануїла. Одного разу Емануїл полював у лісі й
заблукав. Довго бродив він лісом в пошуках дороги
і раптом побачив старця, який молився. Почав
Емануїл питати старця, як вибратись з цього лісу,
та той, поринувши у молитву, не чув його. Грізний
правитель не звик до неуваги і побив старця.
Після цього, проблукавши ще кілька часу,
імператор все ж таки вибрався з лісу і
благополучно повернувся до свого палацу. Але через деякий час
страшна невідома хвороба прикувала його до
ліжка. До багатьох лікарів він звертався, але
жоден з них не зміг допомогти. Емануїл впав у
відчай. І одного разу з’явилась до нього уві сні
Божа Матір, пристидила його за побиття старця
і звеліла відшукати його і вимолити прощення:
тільки тоді хвороба відступить. Важко було
слугам розшукувати старця. Та нарешті відшукали
й привели. Прикований до ліжка Емануїл благав
старця простити за образу. Але той поставив
умову: в нагороду за одужання цар повинен
спорудити монастир в горах і назвати його
Кікським, бо чув старець там птичку, яка кричала:
кік-кік! Збудував імператор монастир, та раптом
захворіла тїєю ж страшною хворобою його дочка. І
знов прийшлося посилати за старцем. Старець
погодився вилікувати й дочку, але знов поставив
умову - віддати ікону "Божої Матері" від Луки
у збудований монастир. Імператору діватися
нікуди - погодився віддати ікону, але звелів
закрити її пологом: раз він її не може більш
бачити, хай ніхто не побачить. Колись, кажуть,
один монах порушив умову царя, протираючи оклад,
не утримався, відсунув полог, який закривав
обличчя ікони, і глянув. Одразу ж за це він був
покараний - тут же біля ікон він втратив зір. Ось
така історія. І тепер обличчя Богоматері і
немовляти завжди закриті - видно тільки одяг і
руки матері, та ніжки дитини. До цих рук та ніжок і
не втомлюються прикладатись паломники. |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Побували ми у чудотворної
ікони, подивилися монастир і стали повільно
спускатися з гір; тільки пізно ввечері в'їхали в
портове місто і зайшли в храм. Це була церква св.
Лазаря. До мощей його ми доторкнулись. І тут же
ми побачили грецьке весілля. Дуже красиве
видовище. Горіли свічки і лампади. Наречена і
дівчата були у всьому білому, наречений і вся
чоловіча половина - в чорному. Ще в тому храмі я звернула увагу на
ікони в іконостасі. Вони були незвичні для очей
православної людини, бо писані не в традиційній
манері, а як світські картини. В цому, мабуть,
відбивається віяння європейської цивілізації. |
|
|
|
|
|
|
|
|
Ми
побували біля гори Афон. Для всіх православних це
велика святиня. Навіть людям, які дуже далекі від
релігії, так чи інакше, доводилось чути про неї.
Розташована вона на півострові в Егейському
морі. Колись цар Егей загинув в ньому, і море
названо його ім'ям. Півострів зветься Хатидикі. В
давні часи тут було споруджено храм Зевса - Афос.
Християнська історія цих місць така. Матір Божа
готувалася до подорожі морем в Іверську землю.
Піднялася страшенна буря, і корабель прибило до
підніжжя гори Афон. Тільки завдяки цьому всі
врятувались. І тоді Матір Божа повеліла: "Се
місце буде мені долею від сина і Бога мого,
Благодать Божа перебуватиме тут. І не лиши благ
до скінчення віку". До 313 р. цим півостровом
володів Рим. В 422 р. це місце відвідала царевна
Лиаксидія, але зійти на острів не змогла. Вона
почула голос Божої Матері, яка сповістила, що тут
тільки її обитель. Післе чого ввели закон: не
вступати на півострів жінкам. Ось чому я побувала
лише біля гори, а на півострів не потрапила. Афон -
ціла чернецька республіка. На ньому розташовано
двадцять монастирів, велика кількість скитів та
келій. З бухти видно силу-силенну церков.
Російська місія - найкрасивіша, білокам'яна під
зеленими дахами й куполами. Тому, мабуть, так
яскраво блищали золоті хрести. Всі паломники
згуртувались на одному борті, так що великий
корабель помітно нахилився. З нетерпінням чекали
катер, на якому ченці мали привезти на корабель
мощі святих угодників. |
|
|
|
|
|
|
|
Погода
була похмура, але тепла - море злегка штормило.
Нарешті показався довгожданий катер. Колоритна
картина відкрилася нам: на самому носі, спиною до
оглядового напівкруглого вікна, сидів
велетенський чернець зі здоровенною чорною
бородою, яку розвівав вітер, та в широкій рясі,
котра також полоскалася на вітру. В руках він
тримав скриньку з мощами. Це був отець Василій. Катер причалив,
афонська братія піднялася на борт. Святі мощі
перенесли в корабельну каплицю, і згодом
почалась Божественна літургія. Мощі на
вигляд були різні. Вони зберігалися в срібних
скриньках, вітіювато прикрашених листям лавра,
квітами, орнаментом, чеканкою,
литтям і якимсь камінням. Їх відкрили, але не всі.
Коли я прикладалася до них, то крізь скло у
зазорах між орнаментом я побачила кістки,
по-моєму, ключиці. А в одній скринці, коли підняли
срібну кришку, в пройомі показався череп. Він
піднімався тім'яними кістками, відполірованими
до блиску вустами жадаючих, і відсвічував
мармурово-восковим блиском. Виявилось, що це був
череп Іоана (Предтечі). Як відомо, за наклепом
Іродіади, його кинули до в'язниці, а потім
відсікли голову. Була жахлива товчія, як і до всіх
святинь. |
|
|
|
|
У черзі було багато людей, які
тримали перед собою речі для освячення
(молитовники, іконки, платочки, хрестики,
носильні речі), сперечалися і водночас умовляли
одне одного мати совість і не ображати ближнього
в таких святих умовах. Священики намагались всіх
заспокоїти, говорили, що всі встигнуть все
освятити. І просили не становитися у чергу
вдруге. Дійство закінчилося, і коли ченці вже
збиралися від'їжджати, юрма супровождувала їх
на місток, несли їм продуктові пакети, в які
збирали все, хто що міг дати. Після того, як
посланці з гори Афон відпливли на катері, наш
теплоход почав вирулювати у відкрите море. І,
коли носом ми вийшли на курс, крізь хмари
несміливо пробились промені сонця, що здалося
неймовірним у цій
мряці. А через кілька хвилин все осяяло сонце. Ми,
всі шістсот паломників, перейшли на борт, яким
корабель повернувся до гори, від чого він знов
нахилився. Всі хотіли востаннє попрощатися зі
святинею, віками намоленим місцем. І тут, якби по
молитві, а може від щирого бажання чуда, хмари
ніби мимоволі сповзли з вершини гори. Вона
відкрилася, осяяна особливим світлом сідаючого
сонця. І раптом від цієї вершини піднялась до
сонця райдуга і, зігнувшись, опустилася в воду за
нашою кормою, туди, де гвинт корабля збивав воду у
піну і залишав її стрункою доріжкою за
кораблем. Всі завмерли, затримавши подих. І тут,
ніби в підтвердження чудесного видіння,
звідки-но знизу від гвинта випорхнув метелик,
попорхав трішки і розтанув в райдужних бризках. |
|
|
|
|
|
|
Религійна
свідомість людства не непорушна, а не перестає
змінюватись, все
більш і більш з'ясовується і очищується. |
|
|
Л.М.
Толстой |
|
|
|
|
|
|
|
Стамбул зустрів нас шпилями
мінаретів та куполами православних храмів. В
тумані маячила неперевершена "Софія". Це був
останній порт по дорозі до рідного краю.
Стародавнє і славне місто з нелегкою долею, бо не
раз воно переходило з рук в руки. Для жителів
Київської Русі часів князя Олега це був Царьград,
жителі Візантійської імперії величали його
Константинополем на честь великого імператора.
Саме звідси на Русь прийшло православ'я; звідси
припливали до нас великі просвітителі,
іконописці, зодчі. Ця держава, яка вже загинула,
існувала не одне тисячоліття і щедро обдарувала
багато народів високими духовними цінностями. Із
Візантії і наша письменність, і наша віра. |
|
|
|
|
|
Я вже писала, яке враження
справила на мене протока Босфор, що відділяє
Європу від Азії. Який же ж він, Стамбул, поблизу,
думалось мені, та він розчарував мене. Все якось
склалось невдало. Весь час мрячило. Чорне море в
середині листопада все ж таки не Середземне. В
Святій Землі і в Єгипті я звикла до сонця і тепла.
А тут дув пронизливий вітер. Було холодно і
кепсько. А головне, чого я зовсім не ждала:
страшенна грязюка на вулицях старого міста, по
якому пролягала наша дорога. В деяких місцях
нечистоти виливались через огорожу просто на
тротуар. Може, в нових багатих районах все не так,
але в старому місті охайності придержуватися
ніхто не хоче. У всьому відчувається дух
запустіння. Я багало чула про пишність і
багатство Стамбульського базару, навіть
декілька разів бачила його в телевізійних
передачах, та часу не вистачило побувати на
ньому. Може, буде нагода, і я побачу ще це місто з
більш привабливої сторони. А зараз я можу лише
поділитися враженням від деяких храмів. Ми
відвідали Софію Константинопольську, храм VI
сторіччя, перлину православної архітектури. Про
неї так багато написано, що можна лише
повторюватися. Тому згадаю лише про те, як вразив
мене мозаічний образ - Деісус. Дійсно, як не
погодитись з легендою, що його створили янголи. Відвідали
ми і Храм Богородиці у Влахерні. Цей храм
безпосередньо зв'язаний з одним із найбільш
шанованих в Україні свят - Покровою. |
|
|
|
|
|
Історія говорить: 1/14 жовтня 910
року під час облоги міста Константинополя
сарацинами, коли вже ні в кого не було надії на
спасіння, у Влахернськім храмі юроду Андрію та
його учню Єпіфанію з'явилася Богородиця. Вони
побачили, як вона ступає високо в небі. Вона зняла
з себе біле покривало (омофор) і простерла над
містом, приреченим, як здавалося, на погибель.
Покривало це перетворилося на чорну хмару.
Сарацини сприйняли її як лихе знамення для себе і
негайно зняли облогу. Християни під Покровом
Богородиці були врятовані. |
|
|
|
|
|
З того
часу цей день вважають церковним святом.
М.Бердяєв свідчить, що в Україні це найбільш
шановане свято. В якійсь мірі воно навіть є
національним. З ним поєднується багато
календарних та язичницьких моментів. Та головне
в ньому - захист за допомогою Божої сили. І козаки,
мужні лицарі України, шанували
Богородицю-Заступницю так, як лицарі західної
Європи шанували Мадонну, в якій теж бачили
проявлення вищої Божої Сили і Захисту. Отже
Покрова в Україні близька до традицій
європейських, а в Росії з давнього часу найбільш
шанованим вважається свято Успіння
св.Богородиці, в чому виявляється близькість до
азіатських культів та міфів. Для мене як для
митця дуже важливо, що багато золотих сторінок
українського іконопису пов'язано саме зі святом
Покрови. Ось в такому дивному і святому храмі я
була. Ми відвідали святе джерело і Покров Божої
Матері. На дворі цього ж храму знаходяться
поховання декількох царів у мармурових
саркофагах. Влахернський храм і став головним
моїм духовним надбанням у Стамбулі. |
|
|
|
|
|
|
|
Додому!
Знов пропливаємо протоку Босфор, та якщо
спочатку плавання вона була воротами у невідоме,
то тепер цими ж воротами ми поверталися назад.
Час повернення - час роздумів. Все уже сталося,
але не устоялося, а тому хибке, як це море,
бачиться, мов крізь завісу туману, який зараз
огортає береги. І ось по обидві сторони протоки
виринають із імли дві скелі, велетенські і
неприступні; від довгого спостерігання за ними
серце охоплює тривога. Я вдивляюсь, гадаю, і
раптом у мене з’являється відчуття чогось
пережитого: та це ж було вже, ні, не зі мною, а з
аргонавтами із давньогрецького міфу, коли ті
держали путь у далеку Колхіду за золотим руном.
Тоді ці дві скелі, як зла доля, стали у них на
дорозі. Згадую і назву: Симплегади. Тепер вони
застигли на місці, а тоді перебували у вічному і
неперервному русі; то сходились з жахливим
громом, і хвилі падали стрімко; то розходились,
створюючи коловороти, в яких гинули мандрівники.
Нікому ще не вдавалось пройти між ними, все, що
потрапляло проміж них, було приречено на
загибель. Смерть сторожила аргонавтів, та вони не
відступили, це будо не в їхньому звичаї. Спочатку
їх проводир Язон випустив дикого голуба, і
маленький, та відважний птах ринувся у вузький
прохід між скелями; всі побачили, що голуб встиг
пролетіти, загубив лише декілька пір'їн з хвоста.
Так голуб надихнув аргонавтів вести корабель
вперед. Одні стверджують, що їм допомогла сама
прекрасна богиня Гера, а інші відстоюють свою
версію, називаючи спасителем відважних
мореходів великого співця Орфея, який приймав
участь у цих мандрах. Він співами та грою
зачарував скелі і заспокоїв море. З того часу
скелі назавжди застигли непорушно, і кораблі
ідуть через протоку без перешкод. |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
От і ми
зараз пропливаємо між ними. Хтось завжди іде
першим, ризикує, іноді розплачується життям, а ті,
хто йде слідом за ним, приймають все як звичайне і
навіть не знають, кому зобов'язані. І хіба часто
згадують про аргонавтів тепер, мабуть, тільки на
уроках з історії. Пройти Босфор - це так звично,
так буденно. А чи завжди так було? І я думала про
Спасителя Ісуса Христа, його учнів і
сподвижників, цілий
сонм великомучеників і страстотерпців. Кому із
них в земному житті усміхалось щастя? Майже всі
вони гинули, до того ж не просто гинули, а в
страшенних муках. Але слідом за ними йшли народи;
п'ядь за п'яддю долали і долають вони тернистий
путь до Храму Світла, вічної Любові і вічної
Істини. |
|
|
|
|
|
|
Я повернулась до каюти, а після
вечірньої молитви знов вийшла на мокру палубу і
побачила капітана. Він стояв, як завжди, цілком
підтягнутий, з прямою спиною, палив і вдивлявся у
потемніле море. Я підійшла і запитала, коли
будемо в Одесі. Він відповів. Потім я спитала,
коли і куди планується наступний рейс. Він сказав
мені, що зараз думає тільки, як прибуде додому. |
|
|
|
И так молюся
інколи - гряди, |
|
|
Доба, від продажу й
купівлі чиста, |
|
|
Коли не буде ні
села, ні міста, |
|
|
А будуть тільки
люди і сади! |
|
|
І днів моїх
скривавлені сліди |
|
|
Омиє радість, тиха і
огниста, |
|
|
І в кожних грудях
мука особиста, |
|
|
Зростить закон -
у далечінь іди! |
|
|
За дати всіх
календарів, туди, |
|
|
Де не загасне
правда промениста, |
|
|
Що дух її за давнини
родив, |
|
|
Сум мудреців і
пориви артиста. |
|
|
|
|
|
Є. Плужник,
уривок з поеми "Канів" |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
1997- 1998рр. Харків |
|
|
|
|
|
Ніна Вербук |
|
|
|
|
|