За зіркою Віфлеємською


За зіркою		Віфлеємською

Илюстровано творами та фотоматеріалами автора - митця Ніни Вербук


	Серед докорів і численних привітань,
	Де поклик рук манливий та хибкі слова,
	На тебе маю більше сподівань,
	Ніж у дитинстві, зірко волхвова.

	8.06.1895г.	Валерій Брюсов

Людина без релігії, тобто без якогось відношення до світу, так же неможлива, як людина без серця. Вона може не знати, що у неї є релігія, як може людина не знати, що у неї є серце: але як без релігії, так і без серця людина не може існувати.

Л.М. Толстой

	Позитивізм, натуралізм і скептицизм - що вони можуть принести людству? Створення сухого покоління, без ідеалу, без вищого Світла й без віри, що не визнає ані душі, ані Бога, ані Вічності, не вірить в майбутнє людства, без енергії і без волі, зневіреного в самому собі і в свободі людської душі. " По плодах впізнаєте їх," - сказав Ісус. Це слово Вчителя усіх вчителів стосується як доктрин, так і людей. Е. Шюре

Нерідко мене запитують, чи було моє паломництво заплановане заздалегідь, чи йому сприяли обставини? Зовні - обставини, але в душі я давно готувалася до паломництва. Місця, пов'язані з християнськими святинями, захоплюють мене. Адже саме там основи нашої віри, нашої духовності.

	"На цій землі жили великі Посвячені людства. Вони сяють як зірки першої величини на духовному небосхилі. Імена їх: Гермес, Моїсей, Піфагор. Останньою ланкою в цьому сяючому ланцюзі є Ісус Христос. Ці філософи стверджували, що Істину неможливо з'ясувати без загального поняття про фізичний світ, але водночас вони розуміли, що Істина перебуває перш за все в нас самих, в основах нашого розуму. Для них душа була єдиною божественною реальністю і ключем, що відмикає Всесвіт
	Зосереджуючи свою волю у своєму власному духовному центрі, розвиваючи свої приховані здібності, вони наближались до того великого вогнища життя, якого називали Богом: сяйво ж, яке йшло від Нього, освітлювало їхню свідомість, приводило їх до самопізнання й допомагало проникненню в усі живі створіння. Для них те, що ми звемо історичним і світовим прогресом, є не що інше, як еволюція в часі і просторі цієї центральної Причини і цього останнього кінця. Це були могутні формувачі розумів, энергійні розбуджувачі душ, доброзичливі організатори товариств. Вони жили тільки заради своїх ідей, завжди готові на всілякі випробування і на смерть за Істину. Це найвеличезніший й найсправжніший подвиг.
	Вони створювали науки й релігії, літературу і мистецтво, і жива їхня сила й до цього часу живить і бадьорить нас." Е. Шюре

Майже віковий вакуум у справі виховання та освіти людини на царині духовності зробив своє діло. Ми віримо тільки в те, до чого можна доторкнутися руками. І мені, митцю, стало край необхідно зробити спробу розібратися в таких далеких від матеріального світу речах, і таких необхідних у тій справі, якою я займаюся вже біля сорока років. Недаремно ж я чула з дитинства, як хтось іноді та й скаже про митців: " Не від миру сього..." Пошуки на стезі духу в останні роки відображені і в моїй творчості. До них, я думаю, можна віднести узагальнені образи Снігині, Матері Світу, в яких знайшли втілення мої уявлення про всетворчий та всеоберігаючий потенціал великих жіночих основ. Може, подальше поглиблення цієї теми приведе мене до образу Богоматері.

"Прадавні народи під багатьма обличчями шанували непорочну Матір Світу і в ній відчували активне буття створіння, котре, як Світова Душа, є макроскопічною відповідністю до мікроскопічної тайни душі окремої людини. Саме тому Душу Світу вважали не Богинею, а - Богом, і жіноча людська істота була і залишається чистішим і яснішим, ніж чоловіча, образом душі. В райські первісні часи жіноче людське створіння, ще не вбране в густу, земну тілесність, було безпосереднім, чистим і бездоганним відображенням непорочно-материнської Світової Душі. Біблійне сказання про створення Світу дає нам відчути це тотожнє праобразу відображення в Єві до гріхопадіння. Після сходження в густу земну матеріальність, земна жіноча істота могла бути вже зіпсованим, спотвореним відзеркаленням вічно-жіночого. Проте в юній Марії з Єванглія від Луки одвічна непорочна й материнська сутність як би знов була явлена на Землю в самому чистому й неспотвореному людському образі. Як в Ісусі-хлопчику повинна була втілитися збережена в духовному світі райська істота Адама до гріхопадіння, так і в його матері - ніби душа Єви до гріхопадіння. При всій зовнішній непримітності людська душа з'являється тут як цілком здійснена осяйна Світова Душа, а через неї - і як чиста осяйна суть Космосу, яку в давнім світі називали Ісидою-Софією, а в християнськім - "Святим Духом". І якщо люди Землі не звернули уваги на це чудо, то істоти вищого світу, звичайно ж, з прихильністю й сяючою любов'ю звернули очі на це по-дитячому лагідне жіноче створіння."

(Е. Бок, "Дитинство і юність Ісуса Христа")


	До творів цього гатунку щільно примикає й серія робіт із храмами. Тут теж деякі узагальнення: церковні свята, уявлення людей про них, архітектура в зв'язку з народними віруваннями. В основному у мене невеликі дерев'яні храми. Вони не пригнічують, не осліплюють пишністю оздоблення та вбрання. Вони для людини. В них, як ніде, можна відчути близкість неба. Вони перебувають в гармонії з оточенням, ні над чим особливо не підіймаються, нічого особливо не затінюють. Тому поряд з ними природно сусідять дерева, трави, квіти. Дерево - теплий і живий матеріал, він випромінює світло. А саме через світло здійснюється зв'язок земного та небесного. Через світло ми просвітляємося й очищаємося, заряджуємося вищою энергією небесних сфер.


	Серед моїх останніх робіт - святі обличчя, образи Христа, Сергія Радонєжського. Ось так, працюючи над ними, я раптом виразно стала відчувати недолік інформації. Я вдивлялась в репродукції картин та ікон, учитувалася в книги, але все ж таки між задумом і втіленням вставала невидима стіна. Адже ж все це - повторне, часом надумане, спотворене нескінченним копіюванням і не завжди вдалим наслідуванням. Чи могла ж я таким чином дійти до витоків, доторкнутися до них безпосередньо? Ні, думалось мені, неживе це все, і отже - не моє. І я зрозуміла: тільки коли побуваю я в святих місцях, занурюсь в їхню атмосферу, доторкнусь до священних реліквій, лише тоді зможу я хоча б приблизно відчути і, отже, передати їх божественну ауру. Я впевнена, що зовсім не випадково були обрані ці місця Провидінням для виявлення Божественної сили. Чарівні ландшафти, дивовижне небо над ними і якесь особливе освітлення, його не передати словами, але все в його променях здається чудесним.


	Я ще не ходила до школи, коли почула від бабусі про Різдво Христове. Більш за все мене вразили ясла для ягнят, де лежало немовля, і зірка, яка привела до нього волхвів із далеких країн. Радісно було думати мені про зірку, що могла вести кудись. Мені також хотілось би йти за зіркою і побачити чудо, але, скільки не вдивлялася я в небо, зірки були нерухомі. А бабуся усміхалася: підожди, виростеш - прийде твоя зірка й в такі місця заведе, таке чудо відкриє, яке ні вві сні не присниться, ні в мріях не примариться. Я не дуже вірила їй, оскільки - зі слів дорослих - вважала бабусю великою вигадницею, та в тім вогник надії не згасав. І світло зірки Віфлеємської завжди гріло мою душу.


	...А ще свято Паски. Пахощі здоби були не тільки в будинку, вони зустрічали мене вже біля хвіртки, коли я поверталася зі школи. Скільки себе пам'ятаю, бабуся й мама завжди пекли паски. Іноді бабуся брала й мене до церкви. Запалені свічки, урочистий спів під високим склепінням, золоте сяйво від урочистого вбрання священнослужителів і багатих окладів зачаровували мене. І в якому різкому контрасті з усім цим багатством були темні обличчя старих ікон...

	В сім років до рук моїх потрапила ціла купа старих запилених журналів "Нива". Я невтомно перегортувала їх. А скільки було в них виняткових картин з зображенням сцен із Біблії та житій святих! Саме ці журнали надихнули мене до малювання, і я взяла до рук олівець, а потім і пензель. Мені пощастило більш, ніж звичайним учням - я вчилася у художній школі імені Рєпіна з одинадцяти років. Мені доступна була "Історія мистецтв". А всі давні великі майстри розробляли біблійну тематику. Вона ввійшла в мене через твори Леонардо, Рафаеля, Тиціана, Мікельанджело. А згодом всі ці великі творіння я побачила в оригіналах. Трапилось це під час моєї подорожі по Італії. Підлога плинула під ногами, коли я стояла перед картиною Леонардо "Благовіщення" в галереї Уффіци. І це не від враження, ні (картину не можна назвати мальовничою... , статичність поз Марії й Ангела...), але через неї йшла передача знання, осягненого митцем і переданого нам, глядачам, через знаковість плям, ліній, тонів, зібраних у композицію із знайомих, пізнаних нами форм - фігур, рослин, пейзажу. А "Пьєту" Мікельанджело я побачила в соборі св. Петра в Ватикані, в Римі, за броньованим склом, за яке її сховали після замаху на неї одного божевільного. І не дивно було загубити розум, дивлячись на цю скульптуру! Її створив Бог руками митця - не інакше! Розумом збагнути цю таємницю неможливо - її треба прийняти серцем. Тоді приходить усвідомлення спорідненості й особливих радощів від цього.



	Неможливо не згадати при цьому і імена видатних російських художників: Нєстєрова, Іванова, Ге. На останньому мені хотілося б зупинитися. Особливо привабливі для мене його полотна, пов'язані з образом Христа. Мені здається, що він найкраще зумів втілити Христа з людських позицій. Христос Ге дуже живий, до фізиології. Та все ж таки у чомусь, як мені тепер здається, така трактовка недостатня. Христос у Ге надто людина. А він же - Боголюдина! І це особливо потрібно підкреслити в першу чергу (так здається мені), треба шукати ту божественну іскру, яка схилила його до великих діянь, проклала йому шлях через усі препони й єдиного із народжених на Землі піднесла до найвищих сфер духу.


	Все, як у казках, - це була мандрівка за три моря. Із Чорного моря крізь Егейське та Мраморне - у Середземне. Від берегів Європи - до берегів Африки. Із пізньої холодної осені - в спекотне літо. Такі тривалі морські мандри були для мене новиною. Перед від'їздом виникали побоювання, як я буду переносити хитавицю, коли почне штормити, і взагалі було важко уявити себе далеко від берегів. Але на кораблі відразу було чути його комфортабельність й надійність (на ньому, до речі, був спеціальний пристрій проти хитавиці), я нічого вже не побоювалась. Морскі пейзажі захопили мене. Цілі дні я проводила на палубі, яка нагадувала невеличку галявину для гольфу, шириною десь у десять метрів, а в довжину, мабуть, вдвічи більш, із зеленим, як свіжа трава, ворсистим покриттям.

	Стає все тепліше і тепліше. Пливемо у спеку. Можна вже і загоряти. Дихається легко. Морське вологе повітря. Вода, яку розрізає ніс корабля, як оливкова олія, колір її змінюється від густо-синього до майже чорного в тіні, - від "рідкого обсидіану" до "хром-кобальту" синьо-зеленого. Під час заходу під самим кораблем колір ультрамариновий, і це навіть вже не просто колір, а скло вельми великої товщини.

	Багато надзвичайного для мене, як для людини світської, було і на кораблі. Не забувайте, що рейс був паломницьким. На одній з палуб, там, де знаходився ресторан, обладнали каплицю. І цілодобово в ній ішло богослужіння, включно з Божественною літургією. Дуже піднесливо впливали на мене церковні співи. Служби супроводжувались двома хорами: чоловічим з Києво-Печерської лаври та жіночим. Хор супроводжував нас і під час екскурсій на суші. Він співав в усіх храмах, які ми відвідували. Під високими старими склепіннями з чудовою акустикою співи були дійсно божественними. На кораблі кожний вечір після вечірньої молитви здійснівався обхід з побажанням паломникам щастя в дорозі. Життя на кораблі текло тихо і спокійно, без голосних застіль і пияцтва. Через декілька днів супутники, звертаючись один до одного, стали вживати слова: "матушка" та "батюшка". Ходили на богослужіння і проповіді, сповідалися. Приблизно половина паломників були священники й ченці. Серед них був навіть ректор духовної академії. Деякі ченці здійснювали паломництво, а деякі відправлялись на послушенство у різні монастирі. Вони сходили на берег зі своїм нехитрим скарбом, щоб до кінця днів своїх служити Богові далеко від рідного краю.


	Другу половину складали цілком світські люди, але обставини на кораблі підкорили багатьох із них. Вони не тільки виконували усі обряди й старанно молились, але іноді навіть впадали в екстаз. Люди були самі різні; деякі, мабуть, заможні й багаті, при здоров'ї та силі, і у них не було, може, серьозного приводу молити Бога про добробут і здоров'я. Та поступово всі входили в установлений ритм, проводили час на богослужіннях і проповідях, невтомно молились та без кінця купували молитовники. Мені здається, що це творилось мимоволі. Може, діяв ефект натовпу, а може - экзальтація новонавернених, які ще зовсім недавно були далекі від релігії. Я була серед них, але спостерігала за всім цим ніби зі сторони, ніби дивилась фільм. Мені цікава була юрма, її відношення до чудотворних ікон, взаємовідносини між юрмою та священиками, майже містичне очікування чуда під час відвідування Святих місць. З деяким здивуванням я слідкувала за тим, як люди денно і нощно вимолювали у Бога якихось благ. Я, якщо й чекала чогось, так це просвітління духовного, очищення, умиротворіння. Повсякчасне звернення людей до Бога здається мені дещо егоїстичним. Я молюсь, але благаю в Бога дуже рідко - нащо його обтяжувати? Адже людина й сама здатна на багато. Недарма ж Бог створив її за своїм образом і подобою, впевнений, що більшість життєвих проблем вона зможе вирішувати самостійно. Воля творить, оскільки воля в дії є сила, а сила, енергія створює матерію. Всенародне, відкрите вчення Христа знаходиться у чотирьох словах: "Царство небесне усередині вас." Сила й сміливість цього вчення в тому, що внутрішнє життя душі підіймається Ісусом вище за усі зовнішні дії, тобто невидиме вище видимого. Царство Небесне вище ніж усі блага земні.



	Надмірне захоплення релігійними обрядами, догматами, заборонами, як мені здається, лишає людину богато чого, а головне, радощів, без яких життя перетворюється на муку. Невільна людина несамостійна, царина її діяльності обмежена. Хіба спочатку в християнській идеї був обряд? Ні, перш за все, любов. Христос ніколи не відмежувався від людей, не протиставив їм себе. Він жив серед них, проповідував, вчив, допомагав, зціляв, творив чудеса. Але тільки в тих випадках, коли людина не здатна була допомогти сама собі. Та себе він не спас від хресної муки, хоча багато його послідовників сподівалися на це. А його противники вважали це за безсилля Христа і відверто знущались, глумились над ним і не вірили, що він - Боголюдина. Вони були сліпі, бо егоїстичні. У центр Всесвіту вони помістили себе, а Христос, навпаки, влився у Всесвіт, бо вважав себе його краплиною, й саме в цьому його велич. Коли ми йдемо до причастя, яке символізує плоть і кров Христа, ми наближаємось в духовному плані до Спасителя. І справа зовсім не в обрядах (Христос, до речі, радив молитися не в храмі серед натовпу, а вдома, самотньо), а в глибині віри, просвітлінні душі людини. Фанатизм і екзальтація великого натовпу завжди мене лякали. За всім цим і в цьому проявляються вже не почуття, а інстинкти. Здивування й осторога охоплювали мене, коли навіжений натовп, розлючений, несамовитий, давився і нісся до чудотворних ікон, коли люди не соромились навіть бити одне одного, аби тільки не відстати, не упустити мить, чудо. Бідні ікони: на них не залишалося місця, яке б не осквернили жадні губи й руки цих несамовитих!


	Отже, я розповіла про духовний поживок, яким нас забезпечували на кораблі, а теперь - про поживок мирський. Якість їжі, як весь сервіс взагалі, була відмінною. Був вибір: звичайний стіл, дієтичний і монастирський. Я обрала монастирський і жодного разу не пожалкувала. Меню виключало м'ясо, але натомість завжди було багато фруктів та овочів, як у свіжому вигляді, так і в тушкованому, а риба цілком замінювала м'ясо. Уся їжа благословлялась. На березі нам видавали так звані "ланч-пакети" (в них звичайно входили бутерброди, варені яйця тощо) і завжди воду. Пити воду з місцевих джерел не рекомендували, це небезпечно на сході - завжди є велика вірогідність інфікування. А ще, звичайно, на березі до наших послуг були базари: море фруктів, як знайомих, так і екзотичних, і завжди дуже дешевих.

	Перша наша зупинка мала бути в Турції, так як саме вона лежала першою на нашому шляху. Незабутнім для меня видовищем було проходження через протоку Босфор. Сонце сідало, підсвічувались громади храмів на берегах, а потім засвітилася фортеця. Які кольори, які контрасти! Проте між православною Грецією та мусульманською Турцією завжди стільки протиріч! Греки застерегли: якщо ми висадимося спочатку в Турції, то до себе в країну вони нас вже не впустять. Для них ми ставали в такому випадку осквернені. Тому Стамбул ми відвідали на зворотньому шляху.

На горизонті Греція.


	"Вітчизна Орфея, Піфагора, Платона, Гомера. Де шукати душу Греції? В військовій олігархії Спарти, де наука зневажалась, де неосвіченість була системою і грубість звичаїв була виразом мужності? Чи в месіанських нещадних війнах, коли спартанці доводили сусідні народи до повного знищення? Чи в незчисленних місцях Еллади, великої Греції та Малої Азії, двома яскравими типами яких були Афіни і Спарта? Чи шукати її в усіх цих демократіях і тираніях, ревнивих, заздрих та готових роздерти одна одну? Ні, душа Греції не там. Вона в храмах, в її містеріях і в її посвячених. Ось де центр і життя давньої Грецїї, її мозок і серце. Там наставлялись поети, які переводили для непосвячених високі істини в животрепетні образи, та мудреці, які розповсюджували ці істини в витончених діалектичних роздумах. Дух Орфея живе й просвічує всюди. Ми знаходимо його в змаганнях поетів і в іграх дельфійских та олімпійских, які були засновані наслідувачами Орфея для мирного злиття дванадцяти грецьких племен."
	Е. Шюре

Першим портом, куди ми зайшли в Греції, був Салоніки. Місто дуже старовинне. В путівнику я прочитала, що в ньому народився Аристотель - великий учитель великого згодом учня Олександра Македонського, неперевершеного полководця стародавності, який мав намір виконати велику місію - об'єднати Схід і Захід. На мою думку, в далекі походи вело його не одне прагнення до завоювань, але й жага до пізнання світу. Уроки Аристотеля допомогли йому. Гігантська імперія, яку створив Олександр, розпалася після його смерті, але взаємне збагачення далеких до цього культур все ж таки відбулося. Слід лише згадати династію Птолемеїв в Єгипті, які правили в місті Олександрії, названому на честь великого полководця. Яка там була створена бібліотека, який духовний імпульс надала вона світовій культурі! Та теми, пов'язані з античністю, торкались мене мимохідь. Знайомство з пам'ятниками старої Греції до програми паломництва не входило. Нас знайомили виключно із пам'ятниками Православ'я, котрих тут було безліч. Тільки візантійских храмів тут чотирнадцять. Деякі з них дуже стародавні, їх спорудження відноситься до VI віку н.е.

08.11.97 р. о 14.00, точно за розкладом, ми були в порту Салоніки. Тільки ввійшли в порт, як навис туман та замрячив дощ. Вода у порту була дуже брудна. Оформлення документів та видачі поліцейських перепусток чекали більш за три години. Лише о 19.00 їх почали видавати. Коли черга дійшла до нас, вже стемніло, але ми все ж таки спустились по трапу і вирішили оглянути місто: адже це був перший іноземний порт, куди ми прибули. Нічне місто зустріло нас вогнями. Ми йшли центральною вулицею вздовж яскраво освітлених вітрин, що тяглися суцільною смугою з обох боків, як це звичайно буває у будь-якому європейському місті. І одразу ж нас стали закликати по-російському продавці магазинів, які стояли біля дверей. Цікаво, що багато вивісок, особливо над магазинами з хутряними виробами, були написані по-російськи. Як уже, не знаю, але з якихось ознак продавці пізнають нас, слов'ян. Той же феномен розпізнавання я спостерігала і в інших країнах. Години з дві блукали ми по місту і роздивлялись, а потім втомились і поспішили "додому" на корабель. Це дійсно був наш дім на воді: острівець, відірваний від материка, символ краєчка вітчизни.

Зранку нас чекали комфортабельні автобуси, які повезли нас далеко від Салоників до гірського монастиря Іоана Богослова, а потім ще до кількох святих місць. В невеличкому містечку Міханеви ми поклонились чудотворному образу Божої Матері під назвою "Явлена". Є легенда, що вона припливла сюди морем і творила чудеса зцілення. Повертались в сутінках. Дорога була чарівною. Повздовж неї - квіти. Особливо багато квітів біля будинків, а біля магазинів квіти в горщиках та вазонах. Черниці в нашому автобусі затягли пісню. Була вона мелодійною, як псалом. Співалось в ній про паломників, які спішать до святинь, долаючи нелегку дорогу. Коли вони скінчили, їх просили заспівати ще раз, тепер цю пісню-молитву співав разом з ними весь автобус. Наступного дня батюшка Олипій повів нас храмами міста. Процесія наша до п'яти сотень людей розтяглася від порту вздовж всієї вулиці до храму Дм. Салунського і здавалася мальовничою і дивною. Йшли вперемішку: ченці - всі в чорному; глибоко релігійні й приближені до церкви вельми скромно одягнені жінки - в хустках, жінки світські - в більш яскравому одязі, в штанях та кросовках, що категорично осуджували церковники. В храмі Дм. Салунського знаходились святі мощі, виставлені напоказ - вони були у скляному саркофазі. За легендою ці мощі в далекі часи виділяли мірру, яку віруючі брали для зцілення, але завойовники, що захопили місто, по-блюзнірському віднеслись до святинь християн, вони розташувались з конями у храмі й на святій міррі (олії) смажили рибу. На стінах практично всіх храмів - нові фрески, що написані сучасними майстрами, але стилізовані під візантійську ікону. І всюди, як у католицьких храмах, ослінці, щоб люди, особливо старі, могли сидіти. Потім цей факт дивував мене в усіх країнах на протязі маршруту. Мені здається, що до наших храмів це нововведення дійде нескоро, як і все інше, що говорить про відношення до людини.

Тепер про грецький базар. Я вже згадувала, що Салоніки - цілком європейске місто, проте південь є все ж таки півднем. І гарячий південний темперамент відчувався у греків достатньо виразно. Особливо в торговельних рядах. По-перше, всі дуже голосно розмовляли, доходили весь час до крику. По-друге, кидалась в очі якась незбагненна та безмірна чванливість грецьких торгівців. Здавалось, що їм зовсім не до покупців, а потрібно лише одне - довести собі, а головне оточуючим, свою значущість і перевагу над усіма. Даремно було питати їх про ціну на товар, відповіддю була лише зневажлива усмішка. Ми це відчули безпосередньо на собі, коли вирішили купити у одного із таких торгівців маслини. Сортів їх у нього було виставлено зразу дев'ять, і виглядали вони дуже ефектно. Мене зацікавили незвично великі маслини фіолетово-чорного кольору. Мені закортіло їх відвідати, і торговець закивав: беріть мов, пробуйте. Боже, що зі мною було! В роті все горіло: не просто гіркі, а до того ж неначе перчені. Рота звело, очі почали сльозитися. Пізніше нам пояснили, що такі маслини, зірвані з дерева, не їдять. Їх спочатку або солять, або замочують. А торговець про це не попередив. Він по-людськи не жалів мене, а навпаки, як мені здалося, моя реакція насолоджувала його. Неприємне відчуття в роті не залишало мене ще години зо дві, та в тім все одно мені хотілося купити маслини.

Вони були такі мальовничі! Майже всіх кольорів райдуги - жовті, оранжеві, зелені - і ті, про які я вже згадувала, - темно-фіолетові. На базарі я була не одна, а зі знайомими. Ми вибрали невелику кількість маслин кожного сорту і збирались розплачуватися. Гроші (а вони були у нас в доларах) ми не обміняли, вважаючи, що, як і повсюди, ними можна буде розплатитися. Але долари торгівець не хотів брати - ні за що. Ми не могли зрозуміти, в чому справа. Всюди приймають долари, а в Салоніках чомусь - тільки грецькі драхми. Як більш несмілива, я відступила, проте моя знайома, Людмила Михайлівна, завжди і у всьому така энергійна, продовжувала сувати торгівцю долари. Торгівець їй щось пояснював, але ми нічого не могли зрозуміти. Вона знов намагалася сунути йому купюру - він відводив її руку. Вона ще раз - він у відповідь щось показує та хитає пальцями перед її носом. Вона повернулася до мене і к аже:

- Нічого не розумію - не хоче.

Я подумала, що вона дає йому надто велику купюру й раджу:

- Дай меншу.

Вона достає другу й каже:

- Візьміть оцю - меншої в мене немає.

Він знов відштовхнув її руку, а потім відійшов, став на майданчику, повернувся спиною і надто непристойним жестом показав, що треба зробити з цією купюрою. При чому зробив це так артистично, що навіть ми приснули зо сміху. Уявляєте, як сміялися інші торгівці, як вони кричали, підбадьорювали свого колегу? І він їм в угоду повторив цей жест ще двічі. Що залишалося нам після цього? Ми повернулися й пішли. Потім нам пощастило знайти одного хлопчика, який таємно від хазяїна продав нам ці маслини за долари. А оливи були такі великі, як наші сливи. Такі до нас не привозять...

А ще там мене вразили крамниці, які торгують церковним начинням.Чого тільки там не було! Все від натільних хрестиків до карбованих тарілок. Ікони - в розкішних срібних окладах, написані олією. Надзвичайно красиві. Правда, і коштували вони недешево. Та деяких паломників і ціна не могла зупинити. Вони купували все підряд, набиваючі величезні валізи. До речі, мабуть, треба згадати тут і про грецький ладан, який дуже ціниться серед православних паломників. Згідно з повір'ям, ладанка (мішочок з ладаном), котру носять на шії разом з натільним хрестом, має магічну властивість відганяти злих духів, оберігати від нещастя.

Після дводенного перебування в Греції ми продовжували плавання і крізь Мраморне море попливли до берегів Ізраїлю, або, як було прийнято говорити раніше, до берегів Палестини. Зустріч із нею бентежила мене. Я читала про неї у багатьох авторів, і всі вони згоджувалися в тому, що Палестина - це щось особливе, ні на що не схоже. Ось, наприклад, що пише про неї німецький автор Еміль Бок:

	Вже чисто зовнішньо Палестина виділяється серед інших країн і ландшафтів Землі, бо з півночі на південь її перерізує Йорданський гребінь, що заходить у глибину земної поверхні, це гігантський розлом, самий великий і самий помітний рубець на обличчі нашої Землі. Адже Йордан, що знов витікає із Генісаретського озера, яке розташоване на 200 м нижче рівня моря, на півдні спускається прямо-таки в підземні регіони і, нарешті, впадає в солоні води Мертвого моря, цієї найглибшої впадини на Землі, яка лежить нижче рівня сусіднього з ним Середземного моря на 400 м. Саме тут, як ніде більш на Землі, геологічна будова й географічний рельєф визначені не випадковістю, а внутрішньою необхідністю космічної архітектоніки. Тут земний ландшафт відзеркалює у самому чистому вигляді небесно геометричну фігуру, котра в царстві праобразів являє божественну ідею створіння нашої Землі: внутрішні закономірності, які лежать в основі всього буття та всіх доль на Землі, стали в Палестині ландшафтом. Внутрішні ландшафти життя та душі ніби спроектовані тут в світ зовнішніх образів.
	Виглядом ландшафту палестинські області являють троїчність, подібну тій, яку складають корінь, листок і квітка рослини. Корневій сфері, тій, де рослина, щоб вбирати в себе сили мінерально-земного, сама уподобляється характером мінеральному, відповідає в фізичному вигляді Палестини іудейський південь. Тут виявляється лише мінімум життя й рослинності. Особливо в Іудейській пустелі, яка обступає Мертве море, у вищому виразі ландшафту Іудеї, ми бачимо тільки одне мінерально-тверде - суворе мертве каміння. Похмурі корневі глибини земного оголюються в цій найнижчій точці поверхні Землі. Навіть вода, стихія життя, у Мертвому морі так насичена мінеральними солями, що в ній не можуть розвиватися ніякі організми.
	Квітці з її чудом кольорів і пахощів, з її дивною здібністю перетворення у плід і насіння відповідає у триєдинстві палестинських ландшафтів область на самій півночі - Галілея. Як укорінена рослина через квітку прямує угору, до небесної, сонячно-зіркової стихії, так Палестина, яка в Іудеї предстає зовсім земною й навіть підземною, являє собою в Галілеї дещо подібне до чудового світу творчих небесних сил. Стільки життєдайних сил розлито там і в землі, і в водах Генісаретського озера, і в атмосфері; вся природа Галілеї духмяніє просвітленністю ефірних висот і космічних сфер Душі, недаремно ж і в старі часи людські душі легко підносились тут до переживань позачуттєвого.
	Як листок між корінням та квіткою, середня область, Самарія, займає своє місце між Іудеєю і Галілеєю. Країна джерел і криниць є священною серединою щедрого багатого краю. Самарія відповідає тій частині рослини, яка повністю насичена соками, - листку. У трьох ландшафтах - Іудеї, Самарії й Галілеї - відзеркалюється не тільки троїстість кореня, листка та квітки рослини, але й троїстість голови, грудей і "нижньої людини" з її функцією кінцівок та обміном речовин. Верхній частині людського організму, головній, з її перевагою мертвого над живим - як у кістках черепу, так і в застиглій мінералізованій масі мозку, - відповідає кам'яниста мертва Іудея, найвищим виразом якої є мертвий ландшафт Іудейськой пустелі. Подібно тому, як наші земні почуття, зосереджені перш за все в голові, дозволяють нам сприймати лише почуттєво-земний світ, а наш мозок - знаряддя пов'язаного з тілом розсудливого мислення - дає можливість розуміти, остаточно, лише світ мертвого, так і в Іудеї, якщо дивитися в цілому, світ повністю земний, далекий від усього небесного. Вже за характером ландшафту можна зрозуміти, що Іудея могла стати тільки ареною виключно земного, головного мислення й свідомості.
	Нижній області трьохчленного людського організму, де зосереджені переважно сили життя, росту й регенерації, відповідає серед ландшафтів Палестини область Галілея, яка являе собою эфірно-щедрий, близький небесному світ життя. В “головному” людина є старою саме так, як є старим світ в Іудеї. В Галілеї ж відчуваються молоді космічні сили. Ландшафт навкруги Генісаретського озера - це ніби відзеркалення і згущення небесно космічних сил регенерації, до якої людина причетна вольовою сферою свого єства. Нарешті, серединній частині людської істоти, грудній, відповідає серединна частина Святої землі - Самарія. Як "грудна людина" зв'язує собою крайності людини верхньої та нижньої, так Самарія є поєднуючою ланкою між космічними контрастами Іудеї та Галілеї. Самарія з давніх давен була осередком культури почуття. В ній, як в "серединній людині" перш за все живе почуття, як душевна середина між головним мисленням та волею, що мешкає у "нижній людині".

Перш ніж почати мою оповідь про Палестину, мені б хотілось зупинитися на деяких аспектах, які стосуються Святої землі. По-перше, на тому, що здавна ця земля була своєрідним мостом між Сходом і Заходом. Тут пролягали торговельні шляхи, через цю землю прокотилися численні хвилі завойовників. Корінних жителів відводили в рабство в Вавілон та Єгипет. Тут перебував сильний вплив Зороастрійської релігії. Чи не в цих впливах полягає причина того, що саме ця земля подарувала людству книгу усіх часів та народів - Біблію? А хіба не цікавий той факт, що ця земля була колискою трьох великих релігій людства? І, звичайно, саме важливе для нас, християн, що на цій землі народилася Боголюдина Христос, що саме на цій землі вперше пролунали його проповіді, тут Він ходив, цим повітрям дихав, плодами цієї землї годувався. Тут Він приніс себе в жертву і з цієї землі піднісся у вищі сфери. Зі зростаючим хвилюванням я чекала зустрічі з цією землею. Повинно ж щось відкритися й мені, пробудити приховану до цього часу силу, осяяти світ душі, подарувати нові творчі задуми!

	" Чим можна пояснити, що Ізраїль, знесилений своїми міжусобними війнами, розчавлений трьохсотрічним рабством, все ж таки зберіг свою віру незламною? Чому цей покірливий народ повстав перед лицем занепаду Греції та біснуватого Риму, як пророк з посипаною попелом головою і з очами, палаючими страшним гнівом? Як зміг він пророкувати падіння володаря, під п'ятою якого перебував, і говорити про своє остаточне торжество, коли його власна погибель здавалась неминучою? Чому? Тому, що велика ідея жила в ньому, вона була вкорінена в нього Моїсеєм. При Іосії дванадцять колін ізраїлевих звели камінь с таким написом: " Хай буде це свідоцтвом між нами, що Єгова єдиний Бог."
	" Розвеселіться з Єрусалимом і радуйтеся з ним всі люблячі його. Порадуйтесь з ним радістю всі, хто тужив за ним, бо так говорить Господь: Ось я направляю до нього світ, як річку, і багатство народів, як потік, що розлився для насолоди вашої, на руках будуть носити вас і на каменях пестити, як втішає когось мати його, як втішу Я вас, і будете втішені в Єрусалимі. Бо знаю Я діяння їх та думки їх, і ось прийду зібрати всі народи й язики, і вони прийдуть і побачать славу Мою." (Ісайя, гл. 1.ХVI, 10,12,13,18)
	Тільки в наші часи - перед гробницею Христа - ці видіння починають здійснюватись, але хто може відкидати їх пророчу правду, вдивляючись в ту роль, яку Ізраїль зіграв у світовій історії."

Ось що можна прочитати у Е. Шюре про Ізраїль як про колиску Христа до його народження.

До Хайфи прибули зранку. Місто зовсім нове. Навіть ніяких слідів розкопок я не помітила. Хоча гора Кармель, на схилах якої розташоване це сучасне місто, згадується в Біблії. Назва гори перекладається як Виноградники Господа, очевидно, в давні часи тут вирощували виноград. З цією горою пов'язане ім'я пророка Ілії. Біля її підніжжя знаходиться священна печера, де пророк ховався від переслідувань. Пророкувати на землі завжди було смертельно небезпечно. З путівника узнаю, що Хайфа є світовим центром Бахайської віри, що виникла у Персії в 1844 році. Її лідери знайшли спочатку притулок в м. Аккрі, що лежить біля Хайфи. Цікавий факт: прихильники цієї релігії вірять у братерство всього людства, єдність усіх релігій, всесвітню мову і що пророки були послані з единою проповіддю, і останній з них - Баха-Улла, засновник цієї віри. (Дивно було далеко від домівки зіткнутися з тими ж ідеями, які були висловлені Даніїлом Андрєєвим в "Розі Світу"). Нині Хайфа вважається їх святим містом, і тут споруджена святиня Бахайської релігії. Дійсно, цей величний храм із золотим куполом на схилі гори в оточенні струнких кипарисів дуже вражає. І взагалі все тут дивне: море, білосніжне місто, чисте прозоре повітря, сповнене озону.

Нам подають дванадцять автобусів, і ми рушаємо в дорогу. Вона веде на північ: спочатку узбережжям моря, потім через гори. Двостороння траса поділена полосою - квітучими кущами, чимсь схожими на наш бузок. Мене вразили і самі квіти, і їхнє буйне красування. Кольорова гама простяглася від жовтого до червоного й рожевого. З'ясувалося, що це олеандр. І дивно - траса проходила в багатьох місцях далеко від населених пунктів, через пустелю, однак квіти цвіли всюди - це було прекрасно. Грунту, в нашому розуминні, практично не було - з виду просте каміння, а все засаджено, збираються великі врожаї - дивина та й годі! Яку любов до праці та сумлінність треба мати, щоб все це виростити. Для поливу тут використовуються чеки. Мені вони здалися мілкуваті, хоча, може, це й не так. По формі - квадрати. В них вирощують рибу, а за чеками весь простір усіяний апельсиновими ділянками. Біля водоймищ безліч пташини. Серед них наші ластівки, лебеді, які тут зимують, а також пелікани, чайки та ще якісь дрібні пташки. Птахи - справжнє лихо для фермерів. Вони викльовують посіви, виловлюють рибу, об'їдають банани й апельсини. Тому грона бананів були в поліетіленових мішочках і виглядали незвично: мішочки були синіми, а сині рослини, як пишуть у фантастичних романах, бувають лише на Марсі. На землі в основному працюють кібуцники - колгоспники в нашому розумінні. Сільською працею в Ізраїлі займається лише 3 відсотки населення. Тут також я вперше узнала, що банан - трав'яниста рослина, тільки дуже великого розміру. По дорозі зустрічались і ділянки фінікових пальм. Вони стояли рядками, примірно також, як наші сосни. Висотою - невеликі, такі я бачила на Кавказі і в Югославії, де відпочивала на Середземномор'ї. Але тут ці пальми сприймалися по-іншому. Пальма - символ Палестини. Вона навіть карбувалася на старих монетах.

Повз вікон автобусу швидко проносились ландшафти і місця. Тель-Авів, столицю Ізраїля, ми проїхали не зупиняючись. В перекладі назва міста звучить поетично - Пагорок Весни. Місто молоде, засноване на початку віку. Це комерційний та культурний центр. Із підприємств - тільки ті, що використовують високі технології і не забруднюють оточуюче середовище (Оце й нам би так в Україні!). Місто збудоване на піщаних дюнах поблизу від Середземного моря. Єрусалим спочатку ми теж тільки проїхали. Першою зупинкою на Святій землі був Віфлеєм. В перекладі з єврейської мови назва міста значить - Дім хліба. Знаходиться він приблизно в 10 км на південь від Єрусалиму. В цьому місті народився Ісус Христос. Віфлеєм є також батьківщиною Давида. Йосип, батько Ісуса, за походженням з роду Давидова, прийшов до Віфлеєму на перепис населення, що проводжувався незадовго до народження Ісуса. Хочу до розповіді про Віфлеєм привести деякі цитати з Е.Бока, якого я вже цитувала вище.

	Загадка Віфлеєма тотожня загадці, яка зв'язана зі святом Різдва. Особливе чудо Різдва полягає в тому, що хоча воно й предстає перед нами як найдосконаліша форма юного життя та нового світла, але ж відзначається полярними протилежностями життя й нового світла - зі смертю, холодом і мороком. Глибока внутрішня необхідність явлена в тому, що Різдво святкується о півночі, в середині холодної зими.
	В просторово-географічному положенні Віфлеєму, земного місця історичної події Різдва, відкривається той же контраст, який полягає у збігові свята Різдва із зимовим сонцестоянням. Адже це містечко, хоча й знаходиться в Іудеї, повне чудесного райського чарування. Цю чарівність в її праобразності бачить лише той, хто водночас бачить і пустелю смерті, яка оточує поля пастухів Віфлеємських, - цей первооазис, райський острів життя серед мертвої гірскої пустелі, що уявляє собою шлакове поле, котре виникло на місці, де у вогні первісного пожару згоріли Содом і Гоморра. Як своєрідний символ околиць Віфлеєму особливо виділяється конусоподібна гора, що зветься горою франків, оскільки під час хрестових походів тут була лицарська фортеця. Видовище цієї гори викликає в нашій уяві численні розверстані безодні землі, із яких при доісторичних вогняних катастрофах виривалась на поверхню руйнуюча життя стихія. Віфлеєм можна було б назвати Помпеєю навпаки. Вогонь та лава Везувія поховали Помпею, що втілювала розкіш і занепад Римської імперії. Щодо Віфлеєму, то перед ним содомський вогонь зупинився. Якимось чудом космічна катастрофа змилувалась над цим острівцем життя. Чи була причиною тому вівчарська невинність тамтешніх мешканців? Чи сам цей куточок землі ще з райських, доісторичних часів був сповнений таких ефірних сил, котрі змогли вистояти перед смертоносним вогнем?

Палестинський ландшафт виявляє відповідність організму людини. На ранній стадії ембріонального розвитку тілесність людини майже цілком складається з головного утворення. Ми всі вступаємо у земне буття як головні люди. В субстанцію мозку, яка згодом стає мінерально-безжиттєвою, поміщені подібно островам скриті органи життя. Після народження життєвий центр у людини переміщується з голови на протилежний полюс. Тепер акцент розвитку й росту падає на кінцівки. В період від дитинства до юності життєвий центр людини поступово переміщується із "нижньої людини" в "серединну", в область, де б'ється серце. Молодій людині поволі починає відкриватися чудо власної душі. По мірі зростання життєвий центр все більш наближається до полюсу смерті людського організму, поки зовсім не переміститься в черепну коробку. При вмиранні життєві сили покидають земний організм знизу вгору і, нарешті, немов вириваються через голову із тимчасової оболонки. В Іудеї, ландшафт якої відповідяє черепу, Немовля народилося. Проте ясла в Іудеї стояли не де-небудь, вони стояли у Віфлеємі. Як шишкоподібна залоза і "древо життя" суть життєві органи, скриті в середині мінерально-безжиттєвій субстанції мозку, так і Віфлеєм є райським образом життя посеред Іудейської пустелі

Як бачите, Віфлеєм таке місто, де треба оглянути все підряд. Але людські можливості, на жаль, обмежені, і час нашого перебування в Віфлеємі також. Я можу лише розповісти про те, що я бачила, тобто про церкву Різдва. Дуже цікавий під'їзд до неї. Вузенька вуличка. З обох сторін будинки: під білими дахами - євреїв, під червоними - арабів. Ширина вулиці така, що з автобусом не зміг би розминутися навіть пішохід. І ось з цієї вулички раптом виїжджаємо на широченну площу й бачимо потужну стіну фортеці. Виявляється, що саме це і є Церква Різдва. Дуже незвична архітектура храму, яка нагадує фортецю. І одразу ж кидається в очі ще одна незвична річ - вхід. Погляд шукає високі узорчасті двері, а тут майже норка. Екскурсовод пояснив, що вхід було зроблено таким низьким, щоб перешкодити розбійникам (а в попередні часи їх було тут, мабуть, чимало) в'їжджати у храм на конях. При вході в цю "норку" нам приходиться пригинатися. А проходячи крізь неї, опиняємось в дуже великому й високому храмі. Він поділений на дві частини. Одна належить католицькій конфесії, друга - православній.

В момент, коли ми зайшли, велась католицька служба. На жаль, уважно роздивитися храм, зануритися в його атмосферу нам не пощастило. Водночас з нами на площу приїхало дуже багато автобусів. Крім наших дванадцяти із шістсотма паломниками прибуло ще декілька автобусів з другого нашого паломницького судна "Карина". Народу наринуло стільки, що давка була геть жахлива. Для того ж, щоб попасти в печеру, де народився Христос, прийшлося вистояти біля години в жахливому натовпі. Нас підганяли, тому що необхідно було їхати далі. Але скоріше не вийшло. Вхід у печеру вузький та низький. Для того, щоб попасти в неї, треба спуститися східцями, а їх дванадцять і вони дуже круті. Там вже люди буквально "зліпилися". Багато з них несли запалені свічки. Воск капав на голови і плечі тих, хто просувався унизу. Тут трапилася сценка, яку належить описати докладніше. Потік американських туристів вклинився в нашу юрбу, і біля входу ми опинилися разом з ними. Ось де зовсім різні реакції на ситуацію: наші люди, в благоговінні перед очікуваною подією, зі сльозами на очах, в урочистому передчутті доторку до святині, із застиглим обличчям сантиметр за сантиметром переборюють тиск, а американці: всі, і жінки й чоловіки, в шортах, кепі або панамах, увішані фотоапаратурою, - регочуть від несподіваної пригоди. Тиск їх просто розважав. Позаду мене опинилася дитина. Її щільно притиснуло до мене. Вона заплакала. Але ні я, ні її батьки були не в силах допомогти їй чи хоча б втішити.

Після спуску ми опинились у невеликому приміщенні з сріблястою зіркою посередині. Висота невелика - біля двох метрів. Зірка з чотирнадцятьма променями на мармуровій плиті. Приміщення освітлено свічками. Пахне ладаном, топленим воском. Дуже душно від гарячих свічок, найсправжніша печера без доступу повітря. Мені там було кепсько. Всі намагались торкнутися до зірки губами чи хоча б дотягнутися руками. Мені це вдалося. Опускались по одній дорозі, виходили по іншій. Навіть плити підлоги були буквально відполіровані губами, руками й ногами паломників. В цьому ж храмі ми побачили лик Спасителя, що "плаче". Я сама бачила потоки сліз на щоках обличчя. Наш батюшка, отець Василій, взяв пальцем одну сльозу й показав нам. Ця крапля нагадувала чи то олію, чи то смолу.

Більш в Віфлеємі ми не затримувалися. Виїхали з міста і одразу ж опинились в Іудейській пустелі. Видовище похмуре, проте захоплююче. Пустеля пагориста, але пагорби не піщані, як це мені здавалося при слові "пустеля", а кам'яні. Пагорби гладенькі, дуже схожі на верблюжі горби. Гід повідомив, що в пустелі легко заблукатися. Заходиш за пагорбок - і вже нічого не видно. Відшукати зворотню дорогу людині без досвіду практично неможливо. Абсолютно мертвий простір! Тим паче мене приємно вразило, що навіть у пустелі, вздовж дороги, де тільки можна, а часом і на схилах, росли оливи. Їх висаджують повсюди - навіть далеко від населених пунктів. Розміром і зовнішнім виглядом оливи дуже нагадують наші яблуні. Стовбур товстий і невисокий, а гілки майже горизонтально розходяться у різні сторони, тому крона майже плоска. Листя сріблясте, плоди ростуть поодинці, видом нагадують дрібні сливи. Про вигляд плодів та їхні смакові якості я вже згадувала в зв'язку з базаром у Салоніках. Отже не буду повторюватись.

	О, Царю міст, я у воріт твоїх стою -
	І до заклання кров і плоть я віддаю,
	Новий я Господа Завіт приніс,
	Та, гордовитий, - ти пророку скажеш: ні!

О дев'ятій вечора ми були у воріт старого Єрусалима. Наш автобус прийшов першим, і нам, мабуть, повезло, що решта дещо відстала. Не було натовпу і тиску, можна було спокійно і досконало все розглянути, а головне - відчути, пережити. На нашому паломницькому кораблі везли хрест. З цим хрестом всі паломники повинні були пройти по Віа Долороза до Храму Гробу Господнього, повторюючи хресний хід Ісуса Христа від оселі Понтія Пілата до Лобного місця - Голгофи. Після обговорення ми вирішили не чекати прибуття решти автобусів і йти самим. І ось ми, а було нас десь п'ятдесят осіб, запалили свічки і повільно пішли.

Віа Долороза знаходиться у старій мусульманській частині Єрусалиму. Вулиця ця вузька, як нора. Була дев’ята година вечора, холодніло. Стало трохи моторошно. З обох боків - закриті металевими шторами вікна крамниць та глухі мури. Ні душі, крім поодиноких котів, єдиних мешканців цих місць в такі години доби. Хресний хід Ісуса Христа помічений чотирнадцятьма станціями, дев'ять з яких згадані у Біблії. Ось ми проходимо не більш двадцяти метрів, чуємо від гіда: тут Ісус спотикнувся в перший раз. Ось ми долаємо ще метрів тридцять і узнаємо, що тут він спотикнувся вдруге. Потім третій раз і т.д. Раніше мені здавалося, що ця дорога була нескінченою, а в дійсності ми подолали її неспішною ходою десь за 20-30 хвилин. І на цій дорозі всі зупинки Ісуса Христа помічені штахетами, а в них - квіти. Ось місце, де Ісус упав під тягарем хреста, а буквально через п'ять кроків місце, де він облокочувався на стіну, і на ній відбита його долоня. Всі паломники намагаються доторкнутися своїми долонями слід у слід до долоні Спасителя, тому вона розповзлася і здається величезною. Це місце також позначено огородою, і я, здається, починаю здогадуватись: що це зроблено не тільки з метою позначення пам'ятних місць, а й для того, щоб люди змогли покласти квіти або якийсь дарунок. Я йду темною вуличкою, по плитах, відполірованих ногами мільйонів паломників. Моторошно уявити собі Спасителя, відданого перед цим жорстокому бичуванню, ослаблого й ледве рухомого та ще й придавленого зверху тягарем хреста. В різних Євангліях про це розповідається трохи по-різному. Іоан стверджує, що Він пройшов весь Хресний хід з хрестом на плечах. Гід каже, що плити, які у нас під ногами, ще від часів Ісуса. На деяких з них збереглися малюнки ігор римських солдатів - легіонерів, які грали в кості в домі первосвященика Каіафи в ніч, коли в ньому під караулом перебував Христос. Вони не просто охороняли його, а й знущалися з нього. Одна з ігор називалась "гра в царя". В цій грі вони обрали Ісуса блазнівським царем і під час гри всіляко мучили його. Про це розповідають Єванглія. Ось, наприклад, у св. Іоана сказано:

	"Солдати сплели вінок із терену, поклали йому на голову, одягли його в "багряницю" й говорили: "Радуйся, цар іудейський!" І били його по щоках ".

Ця страшна сцена зображена Л.Андрєєвим в повісті "Іуда Іскаріот":

"Солдати повели Іисуса до себе в сторожку. Ніч проходила, згасали багаття й вкривалися попелом, а із сторожки все ще неслись глухі викрики і сміх, лайки. То били Ісуса: його били по голові, перекидали, як м'який тюк, з одного кінца в другий; а так як він не кричав і не чинив опору, то дійсно починало здаватися, що це не жива людина, а якась м'яка кукла без кісток і без крові. Після одного міцного удару він опустився на коліна сидячого солдата; той, у свою чергу, відштовхнув, і він перекинувся, попав на коліна до другого, і так ще і ще. Піднявся шалений регіт. Одного разу перед самими очима Іуди майнуло його смугляве, тепер знівечене лице, в хащі спутаного волосся. Ось чиясь рука вчепилася в це волосся, повалила і, рівномірно повертаючи голову, з одного боку на другий, стала лицем його витирати запльовану підлогу".

І після цієї страшної ночі був ще суд Пілата, а потім бичування. Мабуть, Хресний хід здавався Спасителю воістину безкінечним. Навряд чи він зміг би здолати його з хрестом. І в других Євангліях свідчиться, що хрест Ісуса заставили нести кіренеянина Симона; це більш схоже на правду, тому що ослаблений муками Ісус вряд чи був здатний нести хрест. Він ледве міг пересуватися. А попереду його чекали нові мучіння розп'яття на хресті і смерть. Якось прочитала я в "Біблійній энциклопедії" про хресну страту. Холодіє кров - настільки це страшно й нелюдяно у відношенні до любої людини, навіть винної у тяжкому злочині. Але ж Христос, крім добра, нічого ніколи не творив. Це признав і римський прокуратор Понтій Пілат, і тільки "святий" синедріон жадав його смерті, його мук. Істинно правий був Спаситель, коли, перебуваючи ще в Галилеї, сказав: "Нема пророка в своій Вітчизні". Людина чужої країни, завойовник, казав про Ісуса, що він невинний, а безумні фарісеї несамовито волали: "Розпни його! Розпни його!" Розп'яття на хресті було не лише мукою - воно вважалось ще найвищим ступенем ганьби для людини. Апостол Павел писав: "Проклятий всякий, що на дереві висить ". Знаменитий римський оратор Цицерон вважав, що навіть згадування про хресну страту недостойно римського громадянина і вільної людини. Так, якщо розглядати ці події з відстані, без емоцій, то ганебна смерть на хресті в нелюдських муках Боголюдини обертається на спокутну жертву за гріхи всього людства, а дерево і проклята людина на ньому стають на тисячоліття для мільонів людей символом спокутної благодаті, спасіння й вічного життя.

Але людський аспект цієї трагедії наповнює серце гіркотою непоправної утрати. Скільки прикладів давніх й зовсім недавніх випливають у пам'яті! І що вражає: в обличчі палачів завжди виступають не найтемніші люди, а напроти, люди освічені, визнані суспільством, які займають в ньому ключові позиції, але ж як вони страшаться ростків нового, як же нестерпно принизливим здається їм визнати перемогу нового над застарілими своїми поглядами. А саме головне, вони не здатні схилити голову і з гідністю визнати свою поразку. Як часто в житті людям з іскрою божою випадає лише розп'яття, а після смерті - почесті й визнання. Мертві - вони перестають бути небезпечними, бо нікому не створюють конкуренції. Боже, скільки лицемірства: чи не це нас тримає в темряві і не дає можливості натрапити на світлу дорогу? Нам подобаються жертви, ми захоплюємося ними, але хай вони будуть чиїсь, не наші. Нам болісно й нестерпно від найменшого діскомфорту.

	Храм відкрився раптово і здався мені величезним, може тому, що стояв на зовсім маленькому майдані і я побачила його на малій відстані. Голгофа уявлялася мені досить крутим пагорбом - і обов'язково поза міськими будовами. А тут ніякого пагорбу не виявилось - був просто здоровенний храм. На цьому місці через одинадцять років після розп'яття Ірод Агрипа спорудив нові стіни, і місце розп'яття ввійшло в межі міста. В 135 р. Адріан поставив на місці Голгофи й Гробу Господнього Храм Юпітеру. Цим він хотів стерти навіть пам'ять про єврейську релігію та християнство, яке він вважав єврейською сектою. Те ж саме було зроблено і в Віфлеємі на місці Різдва Христова. Та факт цей мав зворотню дію. Замість осквернення місця він позначив його і зберіг до 326 р, коли імператриця Єлена зруйнувала Храм Юпітера і за наказом Костянтина, під наглядом його матері, над Голгофою і Гробом Господнім був споруджений розкішний храм; правда, у 614 р. його зруйнували перси. Пізніше, у менших розмірах, храм було відновлено Модестом, а потім знову зруйновано халіфом Хакімом. Ця подія послужила приводом до хрестових походів. Храм відновили у 1048 р. при Костянтині Мономахові. В 1149 р. після взяття Єрусалиму хрестоносцями, храм знову відновили - таким він і стоїть до сього часу. Не дивлячись на численні модіфікації, він в основному зберіг свій початковий вигляд. Храм розподілено між шістьма релігійними общинами по статус кво, підписаному урядом Турції у 1852 р. Ісуса поклали у гробницю біля підніжжя Голгофи. Вона складається з двох приміщень. Перше - для зібрання скорботних, а в другому покоїться тіло померлого. Дійсна гробниця Ісуса, яку відкрила імператриця Єлена, існувала до 1009 року, коли її вщент зруйнував халіф Хакім. Сучасний монумент, разом із православним куполом, було збудовано в цьому місці в 1810 році грецькими ортодоксами і російськими православними. Всередині мармурова брила позначає місце, де покоїться тіло Христа. За легендою під нею знаходиться камінь, на який було покладено тіло Ісуса. Багатьма людьми місцем розп'яття й поховання Ісуса вважається зовсім інша скеля. Вона знаходиться на півночі від Дамаських воріт. Її помітив у 1883 р. британський генерал Ч.Гордон. Він помітив, що вона схожа на людський череп, і припустив, що тут саме й може бути дійсна Голгофа. Знаходження поблизу гробниці підкрепило цю ідею, і схожість місця з описами в Єванглії переконала багатьох християн того часу. В 1890 р. була створена Асоціація і до гробниці поставили охорону. Так це чи ні, але це місце, яке збереглося незайманим з часів Спасителя і дійсно нагадує місце розп'яття і поховання, сильно впливає на уяву і дає відвідувачам можливість зануритись в атмосферу того часу і глибоко відчути цю трагічну й велику подію.





	Отакі є історичні ремарки стосовно Храму Гробу Господнього. А тепер я хочу поділитися безпосередніми враженнями про відвідання Храму. Так от, ви, мабуть, пам'ятаєте, що я побачила його з відстані не більш як двадцять метрів. Вхід облямований чотирма колонами, одна з колон тріснула; тріщина широка - товщиною в палець. За легендою, віруючим забороняли підходити до храму й молитися в ньому. Тоді Господь прийшов на допомогу. Небеса розступилися, роздався грім, ударила блискавка в колону, вона тріснула, і звідти шугнуло голубе божественне полум'я, від нього спалахнули свічки в Храмі, і в ньому знов стали прославляти Христа. Ми зайшли в Храм; в ньому було пусто, темно й холодно, як і в інших старих палестинських храмах. Вхід був невеличкий, мабуть, для того, щоб легше було замурувати його під час нападу й тим уберегти від руйнування. Тут зосереджено все: і сама Голгофа, і Гроб Господній, і камінь помазання. Ці святині знаходяться в різних пристроях храму. Стіни храму дуже високі, і в сутінках здається, що вони нескінченно підіймаються угору. Мене вразила бідність оздоблення, середньовічний моторошний вигляд. Тільки в тому пристрої, де Голгофа, багато ікон, горять свічки біля могили Христа, а взагалі - голі стіни, сіре каміння й більш нічого. Відвалені куски стін лежать тут же під ногами. Я, відверто кажучи, уявляла це місце іншим, не таким занедбаним. Заходити за каплицю над Гробом Господнім було просто моторошно. Похмуро, сиро, холодно й темно.

	Я вже згадувала, що ми приїхали раніш за всіх, і тому нам вдалося побувати у Гроба Господнього. Там біля входу стояв височенний арм'янин дебелої статури. Пронизливим голосом і різкими рухами він віддавав розпорядження і зупиняв нетерплячих. Його поведінка неприємно вражала, хоча логічна необхідність підтримувати порядок у такому святому і такому відвідному місці була очевидною. Та все ж таки хотілося б, щоб робилось це не так грубо. І глядячи на нього, я подумала, що й після смерті людина може попасти в залежність і підлеглість до такого ж дебелого й брутального розпорядника, а той волею не душі, а всього лише рук, буде відправляти одних в рай, а других в пекло. Вхід до каплиці Гроба Господнього був не тільки низьким - не вище за 90 см, але й вузьким. Можна не пройти, а лише вповзти на колінах, що я і зробила. Внутрішнє приміщення крихітне. Горять свічки, важко дихати. Я доторкнулася до плити, обернулась і раптом побачила, як вхід загородила чиясь фігура. На мить зробилося страшно. Майнула думка про неможливість вибратися звідси назад. Але я взяла себе в руки, вдивилась. Це була одна з наших паломниць, стара жінка, біля сімдесяти років. Вона весь час ніби переслідувала мене, намагалась то там, то тут опинитися поряд зі мною. Чимось вона нагадувала мені лиху долю. І ось в таких занадто незвичних умовах, коли все давить на людину і ледве можна дихати, ця жінка перегородила мені дорогу до виходу. Я почала щось тихо їй говорити, умовляти, слів вже не пам'ятаю, і вона, хоча й була несамовита, нарешті все ж таки зрушила з проходу, і мені вдалося протиснутись геть з каплиці. Тільки я віддихалась, як прибула решта наших паломників, не менш ніж 500 людей, і я зрозуміла, що тепер в мене не було б ніяких шансів побувати у Гроба Господнього, оскільки біля крихітного входу-нори почалася справжня сутичка. І арм'янин, про якого я згадувала раніше, ледве встигав витягувати буквально за комір чоловіків та жінок, а серед них було немало літніх, які проте навіжено рвались до печери. Видовище було неприємним, якщо згадати про святість місця. Боляче було дивитися на цих людей. Всім нам, православним, притаманне почуття благоговіння перед релігійними святинями, тремтливе й ніжне відношення до них - а таке відношення потребує тихих і спокійних обставин, неквапливості, щоб кожний, хто торкається до святині, мав можливість глибоко відчути цей знаменний факт у своєму житті. Та як можна зберегти милість і лагідність у душі в тій ситуації, яка склалася - підкреслюю, не без діяльної участі служителя-арм'янина - у Гроба Господнього? (Можна уявити, що твориться тут на Паску!).

	Невдовзі почалась служба і продовжувалась до ранку. Службу вели одразу три конфесії: греко-католицька, православна, арм'янска. Співав хор із Києво-Печерської лаври, який приїхав з нами. Служба йшла на декількох мовах. Священики стояли двома рядами біля входу в Гроб Господній. Паломники - кругом каплиці. Служба була дуже красивою, проте вистояти на ногах всю ніч було дуже утомно. Іноді ми виходили в напівзруйновану частину Храму. Там на підлозі лежали якісь плити, і ми мали можливість хоч на декілька хвилин присісти. А взагалі паломницство в його сучасному вигляді дуже нагадує індустрію. Це і великі маси людей на кораблях і в автобусах, і ущільнений до краю графік відвідувань святих місць, що й приводить, на мій погляд, до несамовитої поведінки наповту людей, які відчувають дефіцит часу, і здібні в такі хвилини рознести все вщент. Це було і в Греції у чудотворних ікон, і у Гроба Господнього, і у каменя помазання. Я постійно намагалась триматися подалі від центру цього людського смерчу, звідки доносилось хрипле здавлене дихання. І повсюди все продається - ікони, свічки, ладан, олія, савани, чітки, хрестики, свята земля в пакетиках і лаврове листя із монастирів.




	В зв'язку з цим хочу згадати про одну зустріч, яка відбулася на кораблі в цьому паломницькому рейсі. Я познайомилась з цією жінкою давно, під час подорожі по Італії. Тоді вона була "човником", і в старих містах із стародавньою культурою і християнськими святинями вона не приділяла реліквіям ніякої уваги, суцільно була захоплена бізнесом. Тому я була чимало здивована її пильнуванням біля вівтаря у корабельній каплиці й ревним виконанням усіх правил, яких дотримуються лише дійсно віруючі люди. Та в тім її тільки-но знайдена релігія ні в якому разі не перешкоджала їй час від часу з'являтися на палубі з сигаретою. Із короткої розмови з нею я зрозуміла, що після нещодавно прийнятого хрещення, вона стала відвідувати з паломниками всі святі місця, не пропускаючи жодного маршруту. Я бачила її то там, то тут розмовляючою з священником, цілуючою руку владики. До всіх чудотворних ікон вона потрапляла першою. Святої води і олії вона набирала також значно більше, ніж всі інші, не кажучи вже про церковні речі. Одного разу вона похвалилася дуже дорогими іконами в красивих срібних окладах, які принесла освятити до Гроба Господнього. В кінці рейсу, уже в Одесі, я мимохідь бачила, як вона за допомогою носія спускала по трапу такі ж важкі клітчасті сумки, як і ті, якими вона забила автобус, що віз нас з Італії. Все продають за долари. Одні тратять, а інші заробляють. В Святих Місцях спостерігати за подібними проявами людської особистості не дуже приємно, і вони навіть здаються незрозумілими, але між тим від цих фактів нікуди не дінешся. Як тут не згадати середньовічні індульгенції, коли за гроші відпускались найстрашніші гріхи, а невинних праведників спалювали на вогнищах за неправдивими і абсурдними звинуваченнями! Ось так, в молитвах і роздумах пройшла безсонна ніч біля Гробу Господнього.

	Христос прийшов для того, щоб відкрити, що вічне не є майбутнє, а тільки видиме те, - що вічність не є той океан, в який люди зносяться рікою часу, а що вона навкруги них тепер, і що їх життя тільки в тій мірі дійсне, в якій вони відчувають її присутність. Він прийшов, щоб навчити їх, що Бог не є якась випадкова абстрактність, котра безмірно відділена від них в далекому небі, а що він - Отець, в якому вони живуть, рухаються і існують, і що служіння, яке Він любив, не в урочистому відправленні обрядів церкви, а в милосерді, справедливості, змиренні й любові.
	Фаррарі

По закінченні служби, о четвертій годині ранку, коли ще було темно, нас повезли на Йордан. По дорозі до Йордану ми зробили зупинку на площі, де було кілька крамничок. Було біля шостої години ранку. Ще не зійшло сонце. Ми вийшли з автобусів, зморені безсонною ніччю та всенощною службою. Дехто пішов шукати туалет, хтось вирішив випити трішки кави, яку тут же варили араби, а ми з моєю супутницею пішли любуватися екзотичними фруктами і овочами, які були тут акуратно розкладені в багатоярусних контейнерах. Вони яскравіли усіма кольорами райдуги і були так іграшково красиві, покриті ранковою росою, що ми не роздумуючи вирішили купити всього і попробувати. Молодий жвавий араб торгуватися не хотів, у нього не було конкурентів в такий ранній час, і нам прийшлось купувати по тій цені, яку він назначив. Ми відібрали з кошиків найбільш налиті і тверді плоди. Серед них: манго, плоди динного дерева, ківі, та ще щось, що нагадувало грушу. Все це ми внесли в автобус, а коли він від'їхав, вирішили почати дегустацію. Відрізавши з зусиллям кусочок одного з плодів, стали куштувати - неїстівно. Нагадує яблуко-дичку, тільки дуже зелене й терпке. Відрізали від другого - ще гірше. Так стало щипати язик і звело рот, що негайно знадобилося прополоскувати його водою, але й це не допомогло. Слідуючий плід вже ніхто відкусити не ризикнув. Так і їхали, поглядаючи одна на одну в повному здивуванні. Обговорювати цей інцидент не хотілось. По-перше, тому, що настрій був зіпсований, а по-друге, ворушити розпухлими язиками, які весь час поколювало, було боляче. Екзотики вже не хотілося. Вирішили, що це фрукти для особливих гурманів. Так вони і проїздили з нами в автобусі цілий день. А ввечері, зайшовши на корабель, уже в каюті, ми поклали пакет з ними в тумбочку (жаль було викинути), і тільки вже по дорозі до Одеси хтось згадав про них. Розгорнули пакет - оце диво: за цей час фрукти змінили колір і форму, а коли найсміливіша з нас вирішила відкусити від одного, то була здивована смаком. Це були соковиті, зрілі, ароматні плоди. Вони визріли, а купили ми їх зовсім зеленими. Мабуть той продавець-араб знав, що продавав.

Коли ми під'їхали до Йордану, було біля восьмої години ранку. Ось що пише Е. Бок про цю ріку:

"Дивлячись на Йордан, найпраобразнішу з усіх земних річок, ми можемо читати тайну течії людського життя. Витікає ріка з озера Генісаретського, наче з небесного озера життя, далі прокладає собі дорогу впадиною, все глибше занурюючись в тіло Землі, і, нарешті, впадає в озеро смерті, Мертве море. Так і ріка людського життя вступає крізь врата нарождення в тілесно-земне буття і, в кінці кінців, знов покидає Землю через врата смерті. Особлива чарівність Генісаретського озера полягає в тому, що воно, находячись серед живого світу Галілеї, відображає сферу переднародження, в якій перебувають душі до їх народження на Землі. В своїй космічній чарівності воно зримо являє собою джерело молодості, завдяки якому людина стає молодою при своєму народженні. Відчуття прадавньої Вітчизни, живе відчуття нашого небесного походження, яке викликає в нас озеро, наводить на думку, що дитячий казковий образ ставка, звідки лелека приносить намовлят, все ж таки відповідає деякій дійсності. З іншого боку, Мертве море, оточене безжиттєвими та безлюдними просторами Іудейської пустелі, мимоволі уявляється земним відображенням післясмертної сфери. Наодинці з цим безмірно чужим ландшафтом, який нагадує мертвий, чужий світ, відчуваєш, ніби ти уже мертвий і перемістився в строгу сферу безмовного випробування. Світ, який лежить за вратами смерті, відзеркалено входить тут в наш світ".

Залишається додати до цього ще те, що Йордан був обраний провидінням для втілення у тридцятирічному мешканці Галілеї, Ісусі з Назарету, великої божественної суті Христа. Згадаємо Євангліє від св.Марка:

":Прийшов Ісус з Назарету Галілейського і від Іоана хрестився в Йордані. І зразу, коли він виходив із води, то побачив Іоан небо розкрите і духа в вигляді голуба, що сходив на нього. І голос з неба роздався: "Ти син мій возлюблений, що возлюбив Його".

Саме тут, на Йордані, відбулася ця знаменна зустріч сина квітучої, повної життя Галілеї з сином Іудейської мертвої пустелі. І від зустрічі сталося велике чудо - в людині воцарився Спаситель Світу - Христос. Реальність побаченого точно відповідала описанню Бока.

Слідуючи старій, добрій традиції, ми приїхали на Йордан учинити купання. У воду ми заходили в саванах, які придбали завчасно. Деякі савани були прості, деякі розшиті узорами. В Палестині такі савани продають в усіх храмах, в усіх монастирях. Згідно звичаю, савани, в яких учиняють обряд купання, треба зберігати до самої смерті, і померлого належить класти в труну саме в ньому, тому що тканина, яка побувала в воді ріки Йордан, зберігає святість хрещеної води. Біля річки стояли платні роздягальні, але ми, слідуючи старим звичкам, обійшли їх і роздяглися всі уже біля води. Тільки ми це зробили і збиралися почати купання, як прибігла вартова із категоричною вимогою повернутися і негайно йти в роздягальню. Але нас було багато, і одна вартова при всьому своєму завзятті і бажанні за всіма услідкувати не змогла. Хто послухав її, а хто ні. Ця метушня не дозволила мені в першу мить роздивитись як слід. Лише коли все вляглося, я по-справжньому побачила Йордан. В ширину він приблизно, як Уди (приток нашої слобожанської річки Лопань). З нашого боку берег пологий, весь в зелені, з протилежного - обривистий. І що зразу кидається в очі - надзвичайно чиста вода. Колір її при вранішньому освітленні був дуже красивим - зеленкувато-смарагдовим. Жовтий мокрий пісок іскрився на сонці, його було добре видно і під водою. Подібної чистоти вода могла бути тільки джерельна, а щоб у річці - я і уявити собі не могла.

Місце купання було огороджене парканчиком, запливати за який заборонялося, але багато хто з наших паломників, не звертаючи уваги на заборону, плавали по всій річці. Їх можна було зрозуміти. Вода виявилась не тільки надзвичайно чистою, але й достатньо теплою - і це в другій половині листопаду, коли наші річки вже покриті кригою. І ще одне, вода мала воістину чудову властивість - надавала надзвичайний прилив сили і бадьорості. Після безсонної ночі ми були далеко не в кращому стані. Тягло на сон, в тілі відчувалась слабкість. Але як тільки ми пірнули в води Йордану, втому як рукою зняло. З'явилася надзвичайна легкість рухів і сприйняття. Тіло ніби обновилося. Я стояла в річці, відчуваючи справжню благодать. Крізь воду чітко було видно ступні ніг, які стояли на жовтому піску, промені сонца сягали дна. Часто в них спалахувала срібляста луска рибок. Вони безбоязливо плавали серед людей. Так добре було, що не хотілося виходити! Вийшовши з річки, я піднялася на оглядовий майданчик і почала їсти пиріг. А коли глянула вниз - побачила в воді величезного чорного сома. Він лежав на мілині і ворушив плавниками і вусами, а біля нього срібліли зграйки невеличких срібних рибок. Потім підплив другий сом, за ним третій. Я кинула їм кусок пирога, і вода закипіла. Підпливло ще майже десяток сомів, і вони почали хватати з води куски пирога своїми широкими смішними пащами. Рибалок там немає, і риба почуває себе напрочуд вільно. Це видовище вражає. Не можна зрівнювати цю ріку з нашими - безрибними, мутними, що задихаються в нечистотах. Перед від'їздом я набрала пляшку води з Йордану. Місце, в якому я наповнювала пляшку, було неглибоким - всього по щиколотку. І уявіть собі - вода стоїть у мене вже багато місяців - і ні єдиної піщинки осадку. Її й зараз можна пити... Вона не тільки не задихнулася, а навпаки, продовжує дивувати мене первозданністю, ні з чим не зрівняною свіжостю. Воістину - священна ріка!

Від Йордану ми вирушили в автобусах на північ в сторону Назарета. Вздовж траси то з одного, то з другого боку стали з'являтися якісь дивні будови, схожі на халабуди, зліплені аби з чого. Шматки рубероїду, картонні коробки, ганчір'я. Виявилося, що це житла бедуїнів. Наш гід Серьожа розповів, що бедуїни - люди дуже запального норову, і тому спроби наблизитися до їх поселень з метою задовільнити цікавість можут закінчитися трагічно, навіть смертельно. Бедуїни старанно оберігають свій притулок і суміжну територию. Я спитала: "І що, дійсно бувають такі випадки, щоб когось зарізали?" Гід відповів, що таке можливо більш в теоретичному плані, проте практичною є проблема підійти до житла бедуїна із-за смороду, тому що, бач, пустеля, жара, з водою погано, її ледве вистачає, щоб угамувати жагу, до того ж поряд кози, вівці, верблюди. Я знов запитую: " А як же вони спілкуються, треба ж якось знайомитися, наприклад, заводити сім'ю?" Серьожа пояснив, що перш, ніж зайти до них, слід кашлянути декілька раз. Якщо хазяїн в доброму гуморі, то вийде, а якщо ні - треба брати ноги на плечі і мерщій тікати. Звичайно ж, минаючи оселі бедуїнів в комфортному автобусі з туалетом і кондиціонерами, я вразилася, як в кам'яній пустелі, далеко від цивілізації, живут ці люди під пекучим сонцем, та й де вони взагалі пасуть скотину, бо серед каміння ледь-ледь пробивається якась убога рослинність? Та потім раптом згадала чомусь про своїх рідних, які живуть на селі, далеко від річки, без телефону, і в туалет бігають через двір і взимку, і влітку.

	Світло залишається світлом, хоча сліпий і не бачить його.
	Л.М. Толстой

Автобус наближався до Назарета. Позаду зостався Єрусалим. В Єрусалимі завершився земний хід Спасителя. В Єрусалимі час Ісуса Христа був ущільнений вкрай. Деякі хвилини вирішували долю тисячоліть. В Назареті ж неквапно текли його перші тридцять років. Тут рік за роком він зростав, перетворювався з немовляти в хлопчика, потім в юнака і, нарешті, в дорослого чоловіка. На вулицях Назарету він грав з дітьми, котрі навіть не підозрювали, яка дивна доля чекає на їх товариша. Тут під доглядом батька осягав він основи теслярського ремесла, яке його годувало довгі роки і дало можливість побачити світ широкий. Тут, в Назареті, окріп його дух, розквітла велика любов до людей. Звідси тридцятирічний Ісус з Галілеї пішов на Йордан і там, в наслідок чуда, в людині Ісусі олюднився дух Христа, Месії-Спасителя, про якого було стільки пророкувань. Так, біля Єрусалиму Ісус перетворився в Христа, але ж саме тут, в Назареті, пролунала блага вість до юної Марії з вуст ангела Гавриїла.

	"Радуйся, благодатна, Господь з тобою! Ти благословенна між жінками!.. Не бійся, Маріє, бо в Бога ти благодать знайшла! І ось ти в утробі зачнеш, і Сина родиш, і даси Йому ім'я Ісус. Він же буде великим, і Сином Всевишнього зватися, і Господь Бог дасть йому престол Його отця Давида. І довіку буде царювати він в домі Якова, і царюванню його не буде кінця."
	(Євангліє від св. Луки, 1.28,30, 31)

Я сподівалася побачити квітуче, зелене місто, бо Назарет знаходиться біля Генісаретського озера, та в цьому плані я помилилася. Зовні він мало чим відрізнявся від інших міст Ізраїля. Більшість його споруд - це невеличкі дво- трьоповерхові котеджі. Як і всюди, будинки під білими черепичними дахами належали євреям, під червоними - арабам. Світило яскраве сонце, і білі стіни будинків буквально засліплювали очі. Від старовини збереглося лише декілька храмів. Серед новобудов вони різко виділяються своїми темними стінами. Сказати, що місто зовсім без рослинності, не можна, проте ніде нема великих зелених масивів. І всюду, як майже у всьому Ізраїлю - камінь, камінь, камінь. Тим дивніше й приємніше помічати біля осель горщики з квітами або невеличкі кущики, які непросто виростити в цьому сухому кліматі. Люди люблять їх і пестять. Піклування про рослинність тут просто зворушливе, бо без рослинності світ мертвий. Якщо люди цієї землі у безводді пустель підтримують і збільшують зелені оазиси, вони здолають все і переможуть. Дай їм Бог миру і спокою - працьовитості ж їм не позичати. В Назареті ми пробули недовго і відвідали лише Храм Благовіщення. Він вразив мене не лише розмірами - він величезний, але й дивовижною легкістю, яку має тільки намет, який укриває від спеки пілігримів в пустелі. Це новий Храм, його зводив відомий італійський архітектор - Муціо. Оригінальність проекту полягає в тому, що одна церква надбудована над другою; нижня частина своїми контурами повторює храм хрестоносців. В цьому проекті дбайливо враховані і збережені залишки старовинних храмів. Незвичайний конусоподібний купол вінчається ліхтарем. На жаль, брак часу не дозволив нам відвідати джерело Марії. Я чула, що це дивне місце. Його вода й понині напоює місто дитинства і юності Ісуса. Сюди, безперечно, він приходив з матір'ю.

Далі наша дорога йшла до Генісаретського озера. Благословенне озеро, благословенні храми по берегах його, схожі на райські куточки. Надзвичайно дивно було мені бачити мандаринові дерева поряд з пальмами, між якими прогулювались райскі птахи - фазани. Квітучі кущі, плоди, доспіває в кущах ожина. Так тихо, так тепло і наче морське повітря - недарма Генісаретське озеро називають ще Галілейським морем. Врожаї плодів тут щедрі, їх не встигають збирати, і вони, переспілі, падають на землю і вкривають простір під деревами оранжевими й золотими ковдрами з мандаринів і апельсинів. А ще безшкірі платани, які ніжні в них білосніжні стовбури! Пінії - якісь горішки, розсипані попід деревами. І ще багато екзотичних рослин із невідомими назвами, і всі такі чудові, що не намилуєшся. І такий кругом спокій, що мені не хотілося нікуди рухатись. І серед цієї первозданної краси - невеличкі храми, де служать тільки дві-три черниці. Чомусь нам в храмах стрічалися лише служниці-жінки. Чимало з них говорять по-російському.

Ніколи не забути куточки незвичайної краси в Магдалі. Ми зупинилися біля невеличкого оазису на схилі гори. Храм утопав в густій зелені парку, тільки гостра маківка біліла серед нефритової зелені, а за парком проглядало Галілейське море. Ми спустились вниз по східцях один за одним і по асфальтованій доріжці попрямували до храму Марії Магдалини. Місце по красі було варте образу святої. Екзотичні рослини оточували нас. Соковито звисали рожеві квіти водозбору, над ними кружляли бджоли і якісь жучки з перламутровими крильцями, тут же звисали оранжеві плоди мандаринів, а під листям вони були ще зелені. Від всього цього йшли п'янкі пахощі, які шарами переміжалися із запахами води й риби, що надходили від озера. На галявині відкрилося таке розкидисте дерево, що дальній край гілок його звисав вже над галькою прибережноі смуги, а стовбур у нього був блакитний. Тут же під деревом був невеличкий басейн, викладений камінням різного кольору. Наші паломники кинулись набирати воду в поліетиленові пляшечки. А одна дама, яка мабуть вирішила позбутися одразу всіх болячок, а з ними й усіх житійських неприємностей, залізла в басейн. Він виявився досить глибоким, до того ж краї його були круті. Витягували даму всім миром. Вода в бассейні була джерельна і дуже холодна.

Обійшли церкву, зайшли всередину. Бачимо: сучасна реставрація іконостасу, черниці розмовляють по-російському. Протягом всієї екскурсії наш гід Серьожа весь час попереджував: " Нічого не рвати, ягід не їсти, фрукти не підбирати!" Він добряче знав наш народ з його нестримним бажанням нахапати якомога більш на згадку. Та на камінці й на гальку заборони не було, і цього добра набрали вдосталь. Можна буде їх потім прикладати до всіляких хворих місць.

Райський куточок залишився позаду. Ми неквапно підіймались вгору, і ще довго з вікна автобусу бачили парк і білу маківку церковки із золотим хрестом. Так, після перебування в цьому дивовижному місці, я ще раз переконалася, що в нашому світі все трапляється невипадково. Саме в такім краю, який нагадує Едем, і міг викохатись наш Спаситель. Земля ця явила Йому всю доброту, всю щедрість; тихість і благість вселила в його чутку душу і пробудила любов до всього живого; і як же було не возлюбити таку красу! Ось що пише про Генісаретське озеро англієць Дж. Адам Сміт:

"Прісна вода, повна риби, поверхня сяє блакиттю. Це озеро - джерело їди, і пиття, і повітря, відпочинок для очей, прохолода в спеку, спасіння від юрби".

А ось враження отця Хоуда:

"Я не вірю, що в світі є ще таке чародійне озеро. Подивіться на його блакить в глибокому сні, без жодної зморшки на його поверхні; маленькі парусники, мов намальовані на полотні, ані вітерця у повітрі, ніщо не спотворює відзеркалення в воді прибережних гір; нескінченне споглядання надає такої глибокої радості".

Побували ми й на горі Фавор. Вона стрімко підіймається над оточуючою її рівниною: вершина її висотою в 570 метрів над рівнем моря. Це найбільш мальовнича гора в Галілеї. З давних давен вона є священною для Ізраїля. Для християн це також святе місце - бо його обрав Христос для свого Преображення. Саме тут апостоли Петро та Іоан, прокинувшись, побачили Христа зміненим, саме звідси із хмари роздався глас Господній: "Це Син мій улюблений. Його слухайтесь". Нас підвезли на автобусах до підніжжя гори. Далі автобус їхати не зміг - дуже високо. Вражаюче видовище являла ця гора - вся вона геть заросла хвойним лісом і оливами. Ми найняли таксі - одну машину на сім осіб. Коли долали серпантин, було трохи боязно - такі круті повороти, та коли досягли вершини, всі побоювання разом зникли, душею оволодів екстаз. Це було рано-вранці. Внизу ще лежав туман, а тут на вершині повітря було чисте і прозоре. Хотілося не дихати, а пити це повітря. А навколо така благодать, така зелень, умита туманом і ранковою росою - і тихий храм. Монастир був жіночим - служили 18 черниць. Чистота надзвичайна. Доглянуті клумбочки з квітами і навіть двір, устелений мармуровими мозаічними плитами. Територія невелика - адже монастир на вершині, не перебільшує десяти соток. Черниці живуть поряд з храмом в крихітних будівлях, поділених на келії. Від них іде людське тепло: так все розумно й гарно сплановано. Ми зайшли в храм, походили навколо, оглянули околиці з цієї незвичайної висоти, це надає відчуття ширяння над землею. І я подумала, що мені хотілося б тут оселитися й жити завжди - таке рідко трапляється навіть в чудових місцях. Але ж ця гора на Святій Землі - і отже тут можливі дива. Ось таке диво, тихе, непомітне для інших, трапилося зі мною на горі Фавор, і я дійсно відчула внутрішнє преображення.

Гефсиманський сад розташований у мальовничому місці, у підніжжя Масличної гори і відокремлюється від Єрусалиму долиною Кедрона. Це було улюблене місце Ісуса. Тут поблизу він жив під час свого перебування в Єрусалимі - в селі Віфанії (тепер Летанії) в домі Лазаря і двох його сестер - Марії і Марфи. В Віфанії Ісус створив своє знаменне чудо - воскресіння Лазаря. В Гефсиманський сад він пішов після Тайної вечері з дванадцятьма апостолами, в свою останню ніч перед арештом. Тут він пережив душевні муки від передчуття страждань і смерті на хресті й приняття на себе гріхів всього людства. Тут були сказані знамениті слова: "Отче! О, як би ти благоволив пронести чашу сю мимо Мене! А в тім, не моя воля, але Твоя буде!" В думках я уявляла собі цей сад величезним і сповненим вологих сутінків від великих крон дерев, вік яких сягнув за два тисячоліття. Та на ділі все було навпаки. Сад був дуже ясний, обнесений огорожею і невеликий за розміром. В ньому збереглося все так, як було при Христі. Припускають, що принаймні сім олив з них стояли тут в часи Христа. Я сфотографувала одну з них. Просто не віриться, що все це збереглося. Товсті, невисокі стовбури, перекручені часом, як кінцівки старої людини. Кора в глибоких зморшках і по структурі нагадує панцирі давніх ящерів. Дивно було бачити на цих гігантах, які прийшли до нас з глибини тисячоліть, вузенькі сріблясті листочки. Іх безліч, і шелестіння їхнє нагадує щебетання пташок. До цього часу маслини плодоносять. А поряд з ними - вхід в храм Тайної Вечері. Це місце освячене не однією, а декількома знаменними подіями. Виявляється, що оселя Тайної Вечері пов'язана не тільки з Христом і його апостолами; цей же будинок довгі роки був і притулком для його матері, Марії. Тут вона вмерла віком 72 років. Сюди, за легендою, зійшлися в ту мить дванадцять апостолів. Саме тут завершився земний путь Богородиці, Діви Марії.

"В масштабі земних цінностей Діва Марія нічого не значить. Очі світу не повернені до неї, вони спрямовані мимо неї. Та все ж вона є зосередження променів, які таким чином лише один раз проникли із найвищих небесних сфер на Землю. В самій ясній чистоті і досконалості відбивається в її єстві і обличчі божественний праобраз, який височіє в духовному світі над людством" (Е. Бок "Дитинство і юність Ісуса Христа")".

Тільки цього вже достатньо, щоб місце, де знаходився дім Тайної Вечері, славити навіки. Та, виявляється, в 11-ому сторіччі тут було знайдено гробницю царя Давида, який поборов в юності злого велетня Голіафа. І одразу ж перед моїми очима предстала геніальна скульптура Мікельанджело, якою я милувалася у Флоренції. Тут, в гробниці, він мертвий, а у Флоренції - живий і повний юнацьких сил.

На схилах Масличної гори є ще одне визначне місце - найдавніше і саме велике єврейське кладовище. Багато людей навіть спеціально приїздили сюди вмирати, тому що поряд з цим цвинтарем знаходиться долина Іосафата, де за пророченням буде воскресіння мертвих під час останнього суду. Не тільки євреї, а й мусульмани, і християни в це вірять - і їх численні могили розташовані в західній частині долини. Багато таких поховань, з тієї ж причини, і в сусідній долині Кедрона. Долину Кедрона Ісус перетинав декілька разів, щоб провести ніч в Гефсиманії або коли відправлявся до свого друга Лазаря в Віфанію. І в останній раз він пройшов її вже під супроводженням вартових, зраджений Іудою із Каріота, коли направлявся в дім первосвященика на неправедний суд і муки. На місці дому первосвященика Каіафи, де Христос провів мученицьку ніч, тепер зведений храм "Св.Петро Ін Галліканту", що в перекладі означає "Крик півня", в знак того, що за пророченням Ісуса Св.Петро відречеться від нього три рази, до того як півень проспіває. Це трапилось на дворі Каіафи, куди Петро відправився слідом за своїм учителем.

"Тоді він почав клястися і божитися: "Не знаю цієї людини." І закричав півень в цю мить... І згадав Петро сказане Ісусом слово: "Раніше, ніж прокричить півень, - відречешся ти від мене тричі." І пішов звідти він і гірко заплакав." (Єв. від св. Матфія, 26.74,75)

Під час розкопок, які вели на цьому місці ченці, було знайдено багато предметів, пов'язаних з часом Христа. Знайдено також перегін давніх сходів. Оскільки це самий короткий путь із Гефсиманії в верхнє місто, то цілком можливо, що Ісус ступав по цих сходах. В ті часи це місце було не за межами міста, як тепер.

Ми завітали до Горнинського монастиря. Це було вже ввечорі, було зовсім темно. Наш автобус заїхав на гору і зупинився на майданчику. Нам пояснили, що ближче під'їхати до монастиря ніяк неможливо і далі треба йти пішки алеєю, нікуди не збочувати. Розтяглися низкою - по одній, по дві особи -, і оскільки дорога весь час вела то ліворуч, то праворуч, підіймалася й опускалася, то навіть поблизу, на відстані 20 метрів вже нікого не було видно, тільки було чути кроки попереду й позаду. Повітря було сповнене вологої прохолоди і загадкової тиші - майже ніхто не розмовляв. Я йшла одна. З правого боку - стрімкий схил гори, а з лівого - крізь оливи і кіпариси проглядало діамантове мерехтіння намиста вогнів Вічного міста, розташованого на сьоми пагорбах.

І ось попереду посвітліло. Золотисте світло заливало невеликий майданчик перед монастирською церквою. На ній стояли столики, і продавці вже уставляли їх церковним скарбом спеціально для приїжджих. Тут було все на любий смак і вибір, як для неофітів, так і для давно віруючих. В ячейках та коробочках знаходились хрестики від самих крихітних до великих (один подібний я бачила на грудях архімандрита, а другий - на грудях співака Валерія Лєонт'єва): перламутрові з різьбою і камінцем усередині; виточені з обсидіану й агату; срібні - зі сканню і без; з розп'яттям посередині; пластмасові й дерев'яні. Тут же в коробочках під плівкою були святі: пісок, земля, каміння, листочки лавру, вода, олія і благовоння. Велика кількість ікон - всіх розмірів і призначення: листівкового формату на папері (паломники купували їх пачками для всього села, звідки прибули); в рамочках, в вигляді медальону; імітованих під мозаіку, олію, фреску; обличчя святих розміром в плакат. Свічки продавались по 33 шт, відповідно до числа літ, прожитих Христом. Крім того, календарі, молитовники, православні книги, фотографії святих місць в наборі і по одній. Я ходила і все зацікавлено роздивлялася. За лотками стояли черниці, які розмовляли по-російськи. Поступово майданчик наповнювався людьми з інших автобусів, які весь час прибували, почалась штовханина. Крізь натовп вже ледве можна було протиснутися. Хватали все підряд. Я вирішила відійти в сторону і шукала підходящого місця. Скоро я побачила маленьку площинку, на якій росло дерево оливи, а в його тіні стояли контейнери для сміття. Місце було обрамлене невеличким кам'яним парапетом. Сюди я й присіла. Тут же сіли і деякі літні паломники. Я дивилась на вогні внизу і водночас спостерігала за дійством, яке розгорталося перед моїми очима і аж ніяк не було святим. Раптом на протилежному боці дерева почувся тріск зламаної кимсь гілки. За першим тріском другий, третій ... Я дещо висунулась: чоловік, що ламав гілки, помітив мене і застиг від несподіванки з пучком в руках. Та страх чи скоріше ніяковість недовго володіли ним; він відламав ще одну гілку і пішов до групи черниць і батюшок, роздав усім по гілці оливи, ті перехрестились і пішли далі. Бідне дерево, - думала я, - паломники з'являються коло нього мінімум раз на тиждень. А їх завжди біля 600 - і кожен норовить увезти на пам'ять гілку. Двохтисячорічні оливи з Гефсиманського саду можут позаздрити цьому бідному дереву, що жертвує собою в ім'я Бога. Йому, безперечно, не судилося прожити так довго. Та, може, паломник - людина особлива, і його прагнення прилучитися до святості виправдовує численні неприглядні вчинки, які властиві невихованим людям?

	Часу немає, є тільки безмежно мала сучасність. В ній-то і відбувається життя. І тому, тільки на саму сучасність людина повинна направити всі свої духовні сили.
	Л.М. Толстой

	"О, Єгипет, Єгипет! Перерветься твоє існування і залишаться від тебе для майбутніх поколінь лише неймовірні казки і нічого не збережеться від твоїх скарбів, крім слів, вирізаних на камені."
	Гермес

Однією із моїх заповітних мрій була побачити піраміди. Коли збиралася в дорогу, на кораблі, в мандрах ця думка нерозлучно була зі мною. І ось, нарешті, ми підпливаємо до берегів Єгипту. Як радісно затріпотіло серце. Яке нетерпіння охопило мене! Адже стільки років я жила цією мрією! Та ось вона близько. Ми входимо в Порт-Саїд. Уранці-рано. Коли вийшла на палубу, вразило повітря. Воно мало особливий аромат, повне сонця й моря, а ще й до цього примішувався жар випаленої сонцем пустелі.

Едуард Шюре колись писав:

	- Починаючи з арійської епохи, через весь смутний період, що слідував після часів Вед аж до персидського завоювания і до александрійської епохи, отже на протязі більш п'яти тисячоліть, Єгипет був притулком чистих і високих учень, які, взагалі, складали релігійну науку або езотеричну доктрину давнього світу. П'ятдесят династій змінювали одна одну, Ніл покривав цілі міста нанесеною землею, і фінікійці встигли затопити країну і бути знов прогнаними: серед всіх цих історичних приливів і відливів, під видимим ідолопоклонством зовнішнього багатобожжя, Єгипет зберігав непорушну основу своєї окультної теогонії і жрецької організації. Він не піддався дії часу так само, як піраміда Гизеха, наполовину схована в пісках і все ж таки збережена. Завдяки своїм рисам сфінкса, безмовно оберігаючого таємницю, завдяки своїй гранітній непохитності, Єгипет зробився тою віссю, навколо якої оберталася релігійна ідея людства. Іудея, Греція, Етрурія - це все були різні життєві центри, з яких виникли подальші цивілізації. Але де почерпали вони свої основні ідеї, як не в багатому запасі давнього Єгипту?
	Моїсей і Орфей створили дві протилежні релігії, одна з яких вражає суворим єдинобожжям, а друга - своїм виблискуючим багатобожжям. За яким же зразком створювався їх геній? Звідки черпав Моїсей ту силу, енергію й сміливість, які були необхідні, щоб переплавити напівдикий народ, як переплавляють метал в горні? А Орфей - звідки брав він свою магічну силу, що примушувала говорити богів, подібно солодкозвучній лірі, у душі зачарованих варварів? В храмах Озиріса, в античних Фівах, названих посвяченими містом Сонця або сонячним ковчегом, тому що в Фівах зберігся синтез божественної мудрості і всі таємниці посвячення.
	Щороку, під час літнього сонцестояння, коли з Абіссінії несуться дощові зливи, Ніл змінює колір і приймає відтінок крові, про який говориться в Біблії. Ріка продовжує підійматися до осіннього рівнодення й вкриває береги своїми хвилями аж до самого горизонту. І лише тільки храми, висічені з граніту, які покояться на своїх кам'яних площадках, та облиті осліплюючим сонцем гробниці, сфінкси і піраміди відзеркалюють величні контури своїх розвалень в Нілі, що перетворюється на море. Таким чином єгипетська релігія витримала незчисленні віки зі своєю организацією і зі своїми символами, які й досі залишаються нерозгаданими таємницями. В цих храмах, підземеллях і пірамідах розвивалось велике вчення про Слово-Світло, про божественний Глагол, який Моїсей склав в золотий ковчег, а Христос перетворив на живий світоч.

Метою нашого прибуття сюди була поїздка на священну гору Синай. Туди паломники мали їхати ввечері. Але я й три мої супутниці вирішили пожертвувати цією поїздкою і відправилися до пірамід. Ще вдома, від людей, які побували в цих краях, я узнала, що до Каїра, поблизу якого знаходяться піраміди, можна добратися на таксі. Ми скористалися цією порадою. Шукати не треба було. Машин було забагато, і водії наперебій пропонували свої послуги. Ми домовилися з одним із них за 100 доларів і рушили в дорогу. Траса, рівна як натягнена струна, йшла через пустелю, сіро-буру, безлюдну, неоглядну. Сухо і спекотно. Я глянула у вікно, і побачене вразило мене - прямо по пустелі пливли кораблі. Я бачила їх біло-блакитні верхівки. І перед ними і поза ними був пісок - жодної ознаки води. Міраж, подумалось мені. Мої супутниці також звернули увагу на таке незвичайне видовище і за поясненням звернулися до водія. Його відповідь дещо розчарувала нас своєю буденністю. Виявилось, що ми просто їхали вздовж Суецького каналу. Рівень води в ньому був нижче лінії нашого зору і тому нам здавалося, що красені-кораблі пливуть пісками, подібно верблюдам.

Ми знемагали від спеки, та дітися було нікуди і доводилось терпіти. Лише недалеко від Каїру ми відчули в повітрі хоч якусь свіжість. З'явились невеличкі ділянки рслинності. Відстань від Порт-Саїда до Каїра ми подолали години за дві при середній швидкості 100 км/г. А через Каїр повзли цілу годину, бо в Каїрі відсутні будь-які правила вуличного руху. Кожний їде як заманеться, ні на кого не звертаючи уваги. Від того постійно утворюються пробки, затори, безперервно чути сигнали. В деяких місцях ми стояли і по 20 хвилин. І в мить, коли ми зупинялись, підбігали діти, в основному хлопчики, і пропонували їжу: або пряники, або кренделі, або горіхи - і так без кінця. Тільки виїхали за межі Каїра - відкрилися піраміди. Їх було дві. Місцевість, на якій вони розташовані, - як плоска тарілка простирається за ними аж до обрію; це випалена сонцем, абсолютно мертва пустеля, ще більш підкреслююча величність цих гігантських споруд. Одна з них - знаменита піраміда Хеопса. Тут же знаходиться велетенський сфінкс, повернутий обличчям до Каїру. З боку міста піраміди відгороджені стіною; з боку пустелі - лише обрієм. Водій підвіз нас до воріт. Виявилось, що це не той вхід, куди підвозять всіх туристів, де можна придбати квитки, з досвідченим екскурсоводом оглянути піраміди і навіть зазирнути усередину, а нелегальний чорний вхід; ніяким цивілізованим сервісом навіть не пахло. Водій зробив це навмисно, щоб дати змогу заробити своїм землякам. Того, хто опинився тут вперше, дуже легко обдурити. Тим паче, що спілкуватися з водієм було практично неможливо. В його обмеженому лексиконі постійно фігурували лише два слова: "мадам" і "долар".

	"Єгипетські піраміди також символічно являють собою ідею земного дерева. Вершина є містичною ланкою між небесами і землею і виражає ідею кореня, тоді як основа являє собою розбіжні гілки, які простягаються до чотирьох сторін світу матеріального Всесвіту. Піраміда передає ідею, що все суще мало початок в дусі - еволюція первісно почалася зверху і поширилася донизу, а не навпаки, як вчить теорія Дарвіна."
	(Е. Шюре)

Не встигли ми вийти з машини, як на нас накинулась ціла юрма: тут були і діти віком не більш семи років, і підлітки і вже дорослі чоловіки. Смагляві, курчаві, з чорними палкими очами. І піднявся неймовірний галас: "Мадам! Верблюд! Мадам! Сувенір! Мадам! Пірамід!" Силоміць всовували в руки сумочки з пірамідами (10$), карбованими тарілками (5$), всілякими фігурками. В цій юрмі нас швидко роз'єднали. І ось я лишилася одна в натовпі з верблюдами, кіньми, возками. Отакий це в них був спосіб, щоб легше було приголомшити клієнтів та нав'язати свої послуги. Що сталося з моїми супутницями, я не бачила, а мене оточили чоловік сім і буквально під лікоть стали тягти з криками:"Мадам, 10 доларів, верблюд!" Але я твердо їм відповіла:"Ні!" Хвилин п'ять вони радились на своїй мові, щось доводили один одному і розмахували руками. Потім підігнали візок з якоюсь шкапою і запропонували: "Ось візок, 15 доларів!" Я обурилася і замотала головою: "Ні! П'ятнадцять забагато!" Вони кричали у відповідь, також обурюючись, що я така нетямка: "Десять доларів - це верблюд, а візок - це (тут вони хлопали коня і тикали пальцями в колеса і в візника) - П'ятнадцять!" Я категорично відмовилась, а сама збентежено відшукувала очима своїх. Під таким шаленим натиском я почувала себе цілком розгубленою. Через деякий час вони привели одного із своїх, який говорив трохи по-російскому. Він почав мені пояснювати, що п'ятнадцять доларів - це зовсім не дорого. Я сказала, що не сяду за п'ятнадцать, а обійду цю стіну, за яку завіз меня таксист, і куплю квиток, де всі люди купують. Вони стали кричати і показувати: десять - це тільки один квиток, а тут і кінь, і візок! "Ладно! - думаю. - Пораджуся зі своїми". Обійшла коня, подивилась і жахнулася: дві мої супутниці вже колихались серед верблюжих горбів, а третю під руки усаджували на верблюда. "Люся, куди ж ти?" - закричала я. Вона обертається, з цілком безумними очима, й не бачить мене. А араби хутко посадили її на спину верблюда, пхнули його ззаду, і верблюд встав з моєю Люсєю. Вона розгойдується на ньому і зовсім нічого не тямить. Та ми ж, коли їхали, домовлялися: ні в якому разі на верблюда не сідати! Про це нас попередили ще в Харкові. Здирники-араби часто влаштовують такі авантюри: верблюд дуже високий, злізти з нього незвиклому чоловіку, а тим паче жінці, просто неможливо. Коли невдалі туристи починають просити допомогти, погонщики вимагають ще п'ять доларів. Моя супутница, до смерті перелякана, сама напрашувалася: "Зніміть мене з верблюда, я вам десять доларів дам!" Та на щастя араби її не зрозуміли. До пірамід потрапила практично я одна, оскільки скористалася візком. Виявилось, що на майдан з пірамідами верблюдів взагалі не пускають. Крім того, мені здається, що верблюди були такими старими-старенними, що й не дісталися б до пірамід, адже вони були від воріт не дуже близько.

Мій візник був майже хлопчик, сімнадцяти років, по-дитячому ще щуплий, з пишними кучерями, який усміхався водночас і білосніжно-білими зубами, і лукавими чорними очима. Гордий своєю удачею - адже боротьба навкруги моєї особи була дійсно схожа на битву – він підсадив мене в візок, і ми вирушили. Візок був двоколесний, типу кабріолету з відкидним верхом. Виказуючи усердя, хлопчик почав хвацько шмагати свою стару бідну коняку, але вона не звертала на нього ніякої уваги і продовжувала брести повільним шагом, анітрохи не думаючи переходити на рись. До речі, дорога навколо пірамід асфальтована. Та ми поїхали не по дорозі, а навпрямки. Під копитами коня був не пісок, а дрібний щебінь. Я думаю, що це були залишки кусків плит, відвалених від пірамід. Білий щебінь відбивав сонячні промені, зверху пекло сонце. Було нестерпно спекотно - і це наприкінці листопаду! Сліпучо іскрометні піраміди на тлі не менш сліпучого білого щебню - дивитися було боляче. Пекло страшенно, тому прийшлося загорнути голову хусткою. Візник помітив мої страждання і підняв верх візка. Та чим ближче ми під'їжджали до пірамід, тим менш я звертала увагу на всі негаразди і все більш підпадала під вражаючий вплив цього святого місця. Піраміди - таємничі і вічно хвилюючі серце знаки найдавнішої цивілізації на планеті. Було і радісно і моторошно - я відчувала себе інопланетянкою, або вірніше землянкою на якійсь іншій планеті. Споруда, до якої я наближалася, не вписувалася в параметри людських уявлень. На мою думку, скільки би вчені не займалися проблемою пірамід, вони ніколи не зможуть визначити, чим же вони були насправді. І ось я у піраміди, торкаюсь рукою до її шерхлої поверхні, а сама не можу повірити, що все це діється реально. Така дивовижна споруда, а збудована із звичайного сіруватого вапняку. І тільки на сонці цей простий камінь сяє подібно карарському мармуру. Та це може бути вже не тільки мій погляд, а ще й уява.

Згадую, що в мене є фотоапарат; дістаю; візник усміхається: "О, мадам, апарат!" Взагалі він зовсім непоганий і дуже дбайливий, відчувається за його поведінкою чутке й добре серце. Нам нелегко порозумітися, але він постійно обертається, жваво жестикулює, намагається хоч щось мені пояснити. Я передала йому фотоапарат і вийшла з візку. Яка розпечена земля! Я була в тапочках, і мені здалося, що підошви почали плавитися. Але я перемогла себе і пішла до піраміди. Мій візник фотографував мене. Якщо вдивитися в фотографії, то видно, що пірамиди випромінюють світло майже нарівні з сонцем. Тому можете уявити, які вони в дійсності. Я не могла виявити границі неба і пірамід. Там, де закінчується піраміда, небо біле від її сяйва. Піраміда - це розгорнута у небо площина. Вивернена перспектива. Я оглянула її з усіх боків - і з сонячного, і з тіньового, об'їхала навколо.

Спека, сухість, плоска, буквально неземна панорама пустелі посилювали відчуття ірреальності всього, що відбувалося. І сонце, біле, без найменшого відтінку жовтизни, теж здавалося неземним. Яке невимовне почуття вічності й безмежності - і в той же час причетності до чогось непорушного. На якийсь час я зовсім забула про стрілки годинника, а коли глянула, то побачила: часу залишилося обмаль, треба поспішати на корабель. Моя екскурсія до пірамід продовжувалась трохи більш години. Коли ми під'їхали до воріт, мої супутниці вже чекали на мене. Ми швидко сіли в машину. Нам відразу ж почали совати в руки сувеніри: пакетики з Нефертіті, сфінксом, пірамідки, карбовані тарілки. Все це - добре лиття із бронзи. І дуже дешево - за все всього сім доларів в сумці, виготовленій у вигляді папірусу з малюнками. Ми, звичайно ж, взяли. Продавці були щасливі - навіть за такі гроші рідко що в них купляють. Після в'їзду в Каїр піраміди одразу зникли.

Коли ми проїжджали через Каїр в зворотньому напрямі, я звернула увагу на кріпосну стіну, що тяглася по обидві сторони траси, а за нею храми і ще якісь будови. Я дивувалася з цього, а потім зрозуміла, що ми проїжджаємо повз Мертве місто, з характерними для нього помпезними склепами досить значних розмірів. Коли ми були вже у Порт-Саїді, з нами трапився комічний випадок. Метрів за двісті до того місця, де ми повинні були виходити, одна з моїх супутниць вирішила розплатитися з таксистом і дала йому стодоларову купюру, а він це зрозумів по-свойому і вирішив нас висадити: "О'кей, мадам, виходимо!" А вона злякалася і говорить: "Ні, нам до порту". Водій трохи засмутився, але до порту довіз. А потім, коли довіз, сказав: "Мадам, долар на кофе!" - очевидно, вирішив, що зробив нам додаткову послугу. Ми дали йому зайвий долар і вийшли з машини. Тільки значно пізніше я зрозуміла, що протягом одного дня ми двічі одолали путь, на який Моїисеєві та його народу знадобилося сорок років.

Рано-вранці після сніданку ми вирішили оглянути Порт-Саїд. Пройшли по пірсу, вистеленому шкіряними виробами всіх фасонів, кольорів і розмірів, якими тут торгують єгиптяни, що з'їхалися відусюди до порту, спеціально до приходу нашего корабля. Ми вирушили вулицею, що тяглася вздовж затоки. Як і всюди, перші поверхи були зайняті магазинами. Нам хотілося потрапити до базару. Слово "базар" знало багато людей, і по дорозі ми питали прохожих, як нам пройти. Час від часу до нас "прилипали" якісь молоді люди і дуже наполегливо намагались затягнути нас у той чи другий магазин. Настирливість їх була нестерпна, особливо, коли ми відмовлялись. Тому ми вирішили взагалі не помічати їх. Це спрацювало. Потім ми зрозуміли, що таким чином вони заробляють, якщо приводять до власника магазину клієнта. Базар ми знайшли за специфічним змішаним запахом прянощів, цитрусових, риби. Як і в Салоніках, він тягся вздовж вулиці. Перші поверхи будинків розкривались знизу вгору, робились навіси, під якими шикувались етажерки всілякої їжі. В основному це були овочі та фрукти. Тут же стояли візки з тільки-но зірваними мандаринами і апельсинами: оранжеві піраміди з зеленими листочками всередені. На льоду, в тіні навісів, лежали сріблясті риби, рожеві восьминоги і кальмари з бузковими щупальцями. І - маслини, маслини, маслини... Екзотичних фруктів ми вже не хотіли і стали прицінюватись до мандаринів і апельсинів. Причому всі наперебій закликали і розхвалювали свій товар. Ми купили фрукти з візка одного старого бідно одягненого єгиптянина. На 1 долар він продав 3 кг апельсинів і 1 кг мандаринів. Цього нам чотирьом вистачило на всю решту подорожі. Порівняно з грецьким базаром тут було все простіше та привітніше, то тут, то там ми помічали білозубі усмішки на повернутих до нас обличчях. Російську мову розуміли нерідко, мабуть, наші люди сюди зачастили. Сонце, хоч і була глибока осінь, стояло високо, починались духота і спекота. Продавці почали потихеньку згортати свою торгівлю. До двох годин закривались всі магазини. Вулиці на дві години опустіли, в усіх мечетях почалась служба. Перебуваючи вже на палубі, ми вслухувались в тягучі звуки мусульманської молитви, що доносилась до нас з мінаретів і підсилювалась гучномовцями. Це ніби робило нас теж учасниками цього загального богослужіння.

Від берегів Африки ми відправились до берегів Кіпру. Прибули в порт Ларнака рано-вранці. Подорож передбачалась довга, через весь острів. Кінцевою нашою метою було відвідання Кікського монастиря, розташованого високо в горах. Сіли в автобуси, зрушили з місця, і скоро перед нашими очима побігли руді з червонуватим відтінком пагорби, по кольору і по формі похожі на горби верблюдів, але в кіпрському пейзажі реальних верблюдів ви не знайдете. Кіпр - гірська країна, і, мабуть, недаремно її називають раєм ослів. Адже верблюд і кінь пристосовані для мандрівок по рівнинах, а в горах непримхливий і невисокий довговухий трудівник-осел - це надійніший засіб для транспорту. Ми звикли вважати ослів впертими і дурними, та, проте, наша думка упереджена, тим більше, що вона запозичена. Колись в книзі сирійського американця чи американського сирійця Аміна Ар-Рейхані - поета, філософа, на думку деяких, навіть пророка, а головне, невтомного мандрівника, я прочитала цілком похвальну оду кіпрському ослу. За його описом це красива і велична тварина, якій властива численність якостей, і саме головне - примірна поведінка. І навіть ревом кіпрський осел вигідно відрізняється від інших своїх сородичів. Один маститий філолог опреділив цього осла, як "осел дзвінкоголосий", тобто кіпрській осел - володар найчистішого ослиного реву. Чому я згадала про осла? Як і чим він пов'язаний з відвідуванням Святих місць? Але ж зв'язок цілком очевидний. Згадайте вербну неділю, в'їзд Спасителя в Єрусалим. Саме на спині осла в'їхав Христос в священне місто. Ось що говорить про це св. Лука:

":Він двох учеників послав і дав наказ: "Ідіть в село, що перед вами, зайдіть в нього, побачите прив'язаного ослика, щоб на нього ніхто з людей ніколи не сідав. Відв'яжіть його і приведіть. Коли ж вас хто спитає "нащо відв'язуєте", скажіть тому так: "Господь має нужду в ньому". Посланці ж пішли і знайшли, як він їм сказав. А коли ослика стали відв'язувати, хазяєва його їх спитали: "Нащо ви ослика відв'язуєте?" Вони ж відповідали: "Господь має нужду в ньому". Вони привели до Ісуса його і, поклавши одежу свою на ослика, посадили Ісуса. Коли ж він їхав, вони стелили одежу свою по дорозі. А коли він наближався вже до спуску з гори Оливної, то весь натовп учеників, радіючи, почав гучним голосом Бога прославляти за всі чудеса, що бачили, говорячи: "Благословенний Цар, що іде в ім'я Господа! Мир на небесах, і слава на висотах!"

Продовження цієї сцени можна знайти в Єванглії від св. Іоана:

"Коли багато народу, що зібралося на свято, почуло, що до Єрусалиму наближається Ісус, то взяли вони пальмові гілки і вийшли назустріч йому і кричали:"

Як бачите, в містерії Христа маленький ослик відіграв свою роль. Звичайно, якусь роль відіграла і місцевість - Ісусу треба було спуститися з гори, а для цього кінь мало придатний. Але, думаю, річ не тільки в цьому. Вершник на коні височить над натовпом, а метою Спасителя було не піднятися над народом, а бути в гущі людей. І недарма для цього дійства знадобився Спасителю ослик, на якому ніхто ще не їздив. Тобто тільки юний ослик цілком підходив для цієї високої місії. І останнє - хіба міг Христос обрати нерозумну вперту тварину, думаю, що ні, вона б не відповідала ані духу Христа, ані його меті. Вершник і ослик неймовірно личили одне одному і виглядали гармонійно. Саме тому я згадала про легендарного кіпрського осла. Гадаю, що дзвінкоголосий рев кіпрського осла був там цілком до речі, оповіщаючи трубним голосом жителів Єрусалиму про в'їзд Спасителя. Якби я коли-небудь взялася зобразити цей сюжет, я би неодмінно вибрала як прототип кіпрського осла. Та побачити того осла мені не вдалося, в цьому мені не пощастило. Цивілізація за півсторіччя з того часу, коли творив і мандрував Амін Ар-Рейхані, дісталася і до цього куточка землі, і скільки я не вдивлялася, ослика так і не побачила. Тепер по всіх дорогах пересуваються на автомобілях. Кіпр, який колись звався "ослиним раєм", не подарував мені такої зустрічі.

А тим часом автобус почав круто забирати угору. Ми в'їхали в гори, які дещо нагадували наші Карпати. Серпантин дороги привів нас на вершину гори, де на нас чекала зустріч з Кікським монастирем. Монастир так назвали на честь ікони Кікської Божої Матері, за легендою її намалював св.Лука, і вона довгий час перебувала у імператора Емануїла. Одного разу Емануїл полював у лісі й заблукав. Довго бродив він лісом в пошуках дороги і раптом побачив старця, який молився. Почав Емануїл питати старця, як вибратись з цього лісу, та той, поринувши у молитву, не чув його. Грізний правитель не звик до неуваги і побив старця. Після цього, проблукавши ще кілька часу, імператор все ж таки вибрався з лісу і благополучно повернувся до свого палацу. Але через деякий час страшна невідома хвороба прикувала його до ліжка. До багатьох лікарів він звертався, але жоден з них не зміг допомогти. Емануїл впав у відчай. І одного разу з’явилась до нього уві сні Божа Матір, пристидила його за побиття старця і звеліла відшукати його і вимолити прощення: тільки тоді хвороба відступить. Важко було слугам розшукувати старця. Та нарешті відшукали й привели. Прикований до ліжка Емануїл благав старця простити за образу. Але той поставив умову: в нагороду за одужання цар повинен спорудити монастир в горах і назвати його Кікським, бо чув старець там птичку, яка кричала: кік-кік! Збудував імператор монастир, та раптом захворіла тїєю ж страшною хворобою його дочка. І знов прийшлося посилати за старцем. Старець погодився вилікувати й дочку, але знов поставив умову - віддати ікону "Божої Матері" від Луки у збудований монастир. Імператору діватися нікуди - погодився віддати ікону, але звелів закрити її пологом: раз він її не може більш бачити, хай ніхто не побачить. Колись, кажуть, один монах порушив умову царя, протираючи оклад, не утримався, відсунув полог, який закривав обличчя ікони, і глянув. Одразу ж за це він був покараний - тут же біля ікон він втратив зір. Ось така історія. І тепер обличчя Богоматері і немовляти завжди закриті - видно тільки одяг і руки матері, та ніжки дитини. До цих рук та ніжок і не втомлюються прикладатись паломники.

Побували ми у чудотворної ікони, подивилися монастир і стали повільно спускатися з гір; тільки пізно ввечері в'їхали в портове місто і зайшли в храм. Це була церква св. Лазаря. До мощей його ми доторкнулись. І тут же ми побачили грецьке весілля. Дуже красиве видовище. Горіли свічки і лампади. Наречена і дівчата були у всьому білому, наречений і вся чоловіча половина - в чорному. Ще в тому храмі я звернула увагу на ікони в іконостасі. Вони були незвичні для очей православної людини, бо писані не в традиційній манері, а як світські картини. В цому, мабуть, відбивається віяння європейської цивілізації.

Ми побували біля гори Афон. Для всіх православних це велика святиня. Навіть людям, які дуже далекі від релігії, так чи інакше, доводилось чути про неї. Розташована вона на півострові в Егейському морі. Колись цар Егей загинув в ньому, і море названо його ім'ям. Півострів зветься Хатидикі. В давні часи тут було споруджено храм Зевса - Афос. Християнська історія цих місць така. Матір Божа готувалася до подорожі морем в Іверську землю. Піднялася страшенна буря, і корабель прибило до підніжжя гори Афон. Тільки завдяки цьому всі врятувались. І тоді Матір Божа повеліла: "Се місце буде мені долею від сина і Бога мого, Благодать Божа перебуватиме тут. І не лиши благ до скінчення віку". До 313 р. цим півостровом володів Рим. В 422 р. це місце відвідала царевна Лиаксидія, але зійти на острів не змогла. Вона почула голос Божої Матері, яка сповістила, що тут тільки її обитель. Післе чого ввели закон: не вступати на півострів жінкам. Ось чому я побувала лише біля гори, а на півострів не потрапила. Афон - ціла чернецька республіка. На ньому розташовано двадцять монастирів, велика кількість скитів та келій. З бухти видно силу-силенну церков. Російська місія - найкрасивіша, білокам'яна під зеленими дахами й куполами. Тому, мабуть, так яскраво блищали золоті хрести. Всі паломники згуртувались на одному борті, так що великий корабель помітно нахилився. З нетерпінням чекали катер, на якому ченці мали привезти на корабель мощі святих угодників.

Погода була похмура, але тепла - море злегка штормило. Нарешті показався довгожданий катер. Колоритна картина відкрилася нам: на самому носі, спиною до оглядового напівкруглого вікна, сидів велетенський чернець зі здоровенною чорною бородою, яку розвівав вітер, та в широкій рясі, котра також полоскалася на вітру. В руках він тримав скриньку з мощами. Це був отець Василій. Катер причалив, афонська братія піднялася на борт. Святі мощі перенесли в корабельну каплицю, і згодом почалась Божественна літургія. Мощі на вигляд були різні. Вони зберігалися в срібних скриньках, вітіювато прикрашених листям лавра, квітами, орнаментом, чеканкою, литтям і якимсь камінням. Їх відкрили, але не всі. Коли я прикладалася до них, то крізь скло у зазорах між орнаментом я побачила кістки, по-моєму, ключиці. А в одній скринці, коли підняли срібну кришку, в пройомі показався череп. Він піднімався тім'яними кістками, відполірованими до блиску вустами жадаючих, і відсвічував мармурово-восковим блиском. Виявилось, що це був череп Іоана (Предтечі). Як відомо, за наклепом Іродіади, його кинули до в'язниці, а потім відсікли голову. Була жахлива товчія, як і до всіх святинь.

У черзі було багато людей, які тримали перед собою речі для освячення (молитовники, іконки, платочки, хрестики, носильні речі), сперечалися і водночас умовляли одне одного мати совість і не ображати ближнього в таких святих умовах. Священики намагались всіх заспокоїти, говорили, що всі встигнуть все освятити. І просили не становитися у чергу вдруге. Дійство закінчилося, і коли ченці вже збиралися від'їжджати, юрма супровождувала їх на місток, несли їм продуктові пакети, в які збирали все, хто що міг дати. Після того, як посланці з гори Афон відпливли на катері, наш теплоход почав вирулювати у відкрите море. І, коли носом ми вийшли на курс, крізь хмари несміливо пробились промені сонця, що здалося неймовірним у цій мряці. А через кілька хвилин все осяяло сонце. Ми, всі шістсот паломників, перейшли на борт, яким корабель повернувся до гори, від чого він знов нахилився. Всі хотіли востаннє попрощатися зі святинею, віками намоленим місцем. І тут, якби по молитві, а може від щирого бажання чуда, хмари ніби мимоволі сповзли з вершини гори. Вона відкрилася, осяяна особливим світлом сідаючого сонця. І раптом від цієї вершини піднялась до сонця райдуга і, зігнувшись, опустилася в воду за нашою кормою, туди, де гвинт корабля збивав воду у піну і залишав її стрункою доріжкою за кораблем. Всі завмерли, затримавши подих. І тут, ніби в підтвердження чудесного видіння, звідки-но знизу від гвинта випорхнув метелик, попорхав трішки і розтанув в райдужних бризках.

	Религійна свідомість людства не непорушна, а не перестає змінюватись, все більш і більш з'ясовується і очищується.
	Л.М. Толстой

Храм Софії у Константинополі(83282 bytes)

Стамбул зустрів нас шпилями мінаретів та куполами православних храмів. В тумані маячила неперевершена "Софія". Це був останній порт по дорозі до рідного краю. Стародавнє і славне місто з нелегкою долею, бо не раз воно переходило з рук в руки. Для жителів Київської Русі часів князя Олега це був Царьград, жителі Візантійської імперії величали його Константинополем на честь великого імператора. Саме звідси на Русь прийшло православ'я; звідси припливали до нас великі просвітителі, іконописці, зодчі. Ця держава, яка вже загинула, існувала не одне тисячоліття і щедро обдарувала багато народів високими духовними цінностями. Із Візантії і наша письменність, і наша віра.

Я вже писала, яке враження справила на мене протока Босфор, що відділяє Європу від Азії. Який же ж він, Стамбул, поблизу, думалось мені, та він розчарував мене. Все якось склалось невдало. Весь час мрячило. Чорне море в середині листопада все ж таки не Середземне. В Святій Землі і в Єгипті я звикла до сонця і тепла. А тут дув пронизливий вітер. Було холодно і кепсько. А головне, чого я зовсім не ждала: страшенна грязюка на вулицях старого міста, по якому пролягала наша дорога. В деяких місцях нечистоти виливались через огорожу просто на тротуар. Може, в нових багатих районах все не так, але в старому місті охайності придержуватися ніхто не хоче. У всьому відчувається дух запустіння. Я багало чула про пишність і багатство Стамбульського базару, навіть декілька разів бачила його в телевізійних передачах, та часу не вистачило побувати на ньому. Може, буде нагода, і я побачу ще це місто з більш привабливої сторони. А зараз я можу лише поділитися враженням від деяких храмів. Ми відвідали Софію Константинопольську, храм VI сторіччя, перлину православної архітектури. Про неї так багато написано, що можна лише повторюватися. Тому згадаю лише про те, як вразив мене мозаічний образ - Деісус. Дійсно, як не погодитись з легендою, що його створили янголи. Відвідали ми і Храм Богородиці у Влахерні. Цей храм безпосередньо зв'язаний з одним із найбільш шанованих в Україні свят - Покровою.

Історія говорить: 1/14 жовтня 910 року під час облоги міста Константинополя сарацинами, коли вже ні в кого не було надії на спасіння, у Влахернськім храмі юроду Андрію та його учню Єпіфанію з'явилася Богородиця. Вони побачили, як вона ступає високо в небі. Вона зняла з себе біле покривало (омофор) і простерла над містом, приреченим, як здавалося, на погибель. Покривало це перетворилося на чорну хмару. Сарацини сприйняли її як лихе знамення для себе і негайно зняли облогу. Християни під Покровом Богородиці були врятовані.

З того часу цей день вважають церковним святом. М.Бердяєв свідчить, що в Україні це найбільш шановане свято. В якійсь мірі воно навіть є національним. З ним поєднується багато календарних та язичницьких моментів. Та головне в ньому - захист за допомогою Божої сили. І козаки, мужні лицарі України, шанували Богородицю-Заступницю так, як лицарі західної Європи шанували Мадонну, в якій теж бачили проявлення вищої Божої Сили і Захисту. Отже Покрова в Україні близька до традицій європейських, а в Росії з давнього часу найбільш шанованим вважається свято Успіння св.Богородиці, в чому виявляється близькість до азіатських культів та міфів. Для мене як для митця дуже важливо, що багато золотих сторінок українського іконопису пов'язано саме зі святом Покрови. Ось в такому дивному і святому храмі я була. Ми відвідали святе джерело і Покров Божої Матері. На дворі цього ж храму знаходяться поховання декількох царів у мармурових саркофагах. Влахернський храм і став головним моїм духовним надбанням у Стамбулі.

Додому! Знов пропливаємо протоку Босфор, та якщо спочатку плавання вона була воротами у невідоме, то тепер цими ж воротами ми поверталися назад. Час повернення - час роздумів. Все уже сталося, але не устоялося, а тому хибке, як це море, бачиться, мов крізь завісу туману, який зараз огортає береги. І ось по обидві сторони протоки виринають із імли дві скелі, велетенські і неприступні; від довгого спостерігання за ними серце охоплює тривога. Я вдивляюсь, гадаю, і раптом у мене з’являється відчуття чогось пережитого: та це ж було вже, ні, не зі мною, а з аргонавтами із давньогрецького міфу, коли ті держали путь у далеку Колхіду за золотим руном. Тоді ці дві скелі, як зла доля, стали у них на дорозі. Згадую і назву: Симплегади. Тепер вони застигли на місці, а тоді перебували у вічному і неперервному русі; то сходились з жахливим громом, і хвилі падали стрімко; то розходились, створюючи коловороти, в яких гинули мандрівники. Нікому ще не вдавалось пройти між ними, все, що потрапляло проміж них, було приречено на загибель. Смерть сторожила аргонавтів, та вони не відступили, це будо не в їхньому звичаї. Спочатку їх проводир Язон випустив дикого голуба, і маленький, та відважний птах ринувся у вузький прохід між скелями; всі побачили, що голуб встиг пролетіти, загубив лише декілька пір'їн з хвоста. Так голуб надихнув аргонавтів вести корабель вперед. Одні стверджують, що їм допомогла сама прекрасна богиня Гера, а інші відстоюють свою версію, називаючи спасителем відважних мореходів великого співця Орфея, який приймав участь у цих мандрах. Він співами та грою зачарував скелі і заспокоїв море. З того часу скелі назавжди застигли непорушно, і кораблі ідуть через протоку без перешкод.

От і ми зараз пропливаємо між ними. Хтось завжди іде першим, ризикує, іноді розплачується життям, а ті, хто йде слідом за ним, приймають все як звичайне і навіть не знають, кому зобов'язані. І хіба часто згадують про аргонавтів тепер, мабуть, тільки на уроках з історії. Пройти Босфор - це так звично, так буденно. А чи завжди так було? І я думала про Спасителя Ісуса Христа, його учнів і сподвижників, цілий сонм великомучеників і страстотерпців. Кому із них в земному житті усміхалось щастя? Майже всі вони гинули, до того ж не просто гинули, а в страшенних муках. Але слідом за ними йшли народи; п'ядь за п'яддю долали і долають вони тернистий путь до Храму Світла, вічної Любові і вічної Істини.

Я повернулась до каюти, а після вечірньої молитви знов вийшла на мокру палубу і побачила капітана. Він стояв, як завжди, цілком підтягнутий, з прямою спиною, палив і вдивлявся у потемніле море. Я підійшла і запитала, коли будемо в Одесі. Він відповів. Потім я спитала, коли і куди планується наступний рейс. Він сказав мені, що зараз думає тільки, як прибуде додому.

	И так молюся інколи - гряди,
	Доба, від продажу й купівлі чиста,
	Коли не буде ні села, ні міста,
	А будуть тільки люди і сади!
	І днів моїх скривавлені сліди
	Омиє радість, тиха і огниста,
	І в кожних грудях мука особиста,
	Зростить закон - у далечінь іди!
	За дати всіх календарів, туди,
	Де не загасне правда промениста,
	Що дух її за давнини родив,
	Сум мудреців і пориви артиста.

	Є. Плужник, уривок з поеми "Канів"

1997- 1998рр. Харків

Ніна Вербук

Украинская баннерная сеть