За зіркою Віфлеємською


За зіркою		Віфлеємською

Илюстровано творами та фотоматеріалами автора - митця Ніни Вербук


	Серед докорів і численних привітань,
	Де поклик рук манливий та хибкі слова,
	На тебе маю більше сподівань,
	Ніж у дитинстві, зірко волхвова.

	8.06.1895г.	Валерій Брюсов

Людина без релігії, тобто без якогось відношення до світу, так же неможлива, як людина без серця. Вона може не знати, що у неї є релігія, як може людина не знати, що у неї є серце: але як без релігії, так і без серця людина не може існувати.

Л.М. Толстой

	Позитивізм, натуралізм і скептицизм - що вони можуть принести людству? Створення сухого покоління, без ідеалу, без вищого Світла й без віри, що не визнає ані душі, ані Бога, ані Вічності, не вірить в майбутнє людства, без енергії і без волі, зневіреного в самому собі і в свободі людської душі. " По плодах впізнаєте їх," - сказав Ісус. Це слово Вчителя усіх вчителів стосується як доктрин, так і людей. Е. Шюре

Нерідко мене запитують, чи було моє паломництво заплановане заздалегідь, чи йому сприяли обставини? Зовні - обставини, але в душі я давно готувалася до паломництва. Місця, пов'язані з християнськими святинями, захоплюють мене. Адже саме там основи нашої віри, нашої духовності.

	"На цій землі жили великі Посвячені людства. Вони сяють як зірки першої величини на духовному небосхилі. Імена їх: Гермес, Моїсей, Піфагор. Останньою ланкою в цьому сяючому ланцюзі є Ісус Христос. Ці філософи стверджували, що Істину неможливо з'ясувати без загального поняття про фізичний світ, але водночас вони розуміли, що Істина перебуває перш за все в нас самих, в основах нашого розуму. Для них душа була єдиною божественною реальністю і ключем, що відмикає Всесвіт
	Зосереджуючи свою волю у своєму власному духовному центрі, розвиваючи свої приховані здібності, вони наближались до того великого вогнища життя, якого називали Богом: сяйво ж, яке йшло від Нього, освітлювало їхню свідомість, приводило їх до самопізнання й допомагало проникненню в усі живі створіння. Для них те, що ми звемо історичним і світовим прогресом, є не що інше, як еволюція в часі і просторі цієї центральної Причини і цього останнього кінця. Це були могутні формувачі розумів, энергійні розбуджувачі душ, доброзичливі організатори товариств. Вони жили тільки заради своїх ідей, завжди готові на всілякі випробування і на смерть за Істину. Це найвеличезніший й найсправжніший подвиг.
	Вони створювали науки й релігії, літературу і мистецтво, і жива їхня сила й до цього часу живить і бадьорить нас." Е. Шюре

Майже віковий вакуум у справі виховання та освіти людини на царині духовності зробив своє діло. Ми віримо тільки в те, до чого можна доторкнутися руками. І мені, митцю, стало край необхідно зробити спробу розібратися в таких далеких від матеріального світу речах, і таких необхідних у тій справі, якою я займаюся вже біля сорока років. Недаремно ж я чула з дитинства, як хтось іноді та й скаже про митців: " Не від миру сього..." Пошуки на стезі духу в останні роки відображені і в моїй творчості. До них, я думаю, можна віднести узагальнені образи Снігині, Матері Світу, в яких знайшли втілення мої уявлення про всетворчий та всеоберігаючий потенціал великих жіночих основ. Може, подальше поглиблення цієї теми приведе мене до образу Богоматері.

"Прадавні народи під багатьма обличчями шанували непорочну Матір Світу і в ній відчували активне буття створіння, котре, як Світова Душа, є макроскопічною відповідністю до мікроскопічної тайни душі окремої людини. Саме тому Душу Світу вважали не Богинею, а - Богом, і жіноча людська істота була і залишається чистішим і яснішим, ніж чоловіча, образом душі. В райські первісні часи жіноче людське створіння, ще не вбране в густу, земну тілесність, було безпосереднім, чистим і бездоганним відображенням непорочно-материнської Світової Душі. Біблійне сказання про створення Світу дає нам відчути це тотожнє праобразу відображення в Єві до гріхопадіння. Після сходження в густу земну матеріальність, земна жіноча істота могла бути вже зіпсованим, спотвореним відзеркаленням вічно-жіночого. Проте в юній Марії з Єванглія від Луки одвічна непорочна й материнська сутність як би знов була явлена на Землю в самому чистому й неспотвореному людському образі. Як в Ісусі-хлопчику повинна була втілитися збережена в духовному світі райська істота Адама до гріхопадіння, так і в його матері - ніби душа Єви до гріхопадіння. При всій зовнішній непримітності людська душа з'являється тут як цілком здійснена осяйна Світова Душа, а через неї - і як чиста осяйна суть Космосу, яку в давнім світі називали Ісидою-Софією, а в християнськім - "Святим Духом". І якщо люди Землі не звернули уваги на це чудо, то істоти вищого світу, звичайно ж, з прихильністю й сяючою любов'ю звернули очі на це по-дитячому лагідне жіноче створіння."

(Е. Бок, "Дитинство і юність Ісуса Христа")


	До творів цього гатунку щільно примикає й серія робіт із храмами. Тут теж деякі узагальнення: церковні свята, уявлення людей про них, архітектура в зв'язку з народними віруваннями. В основному у мене невеликі дерев'яні храми. Вони не пригнічують, не осліплюють пишністю оздоблення та вбрання. Вони для людини. В них, як ніде, можна відчути близкість неба. Вони перебувають в гармонії з оточенням, ні над чим особливо не підіймаються, нічого особливо не затінюють. Тому поряд з ними природно сусідять дерева, трави, квіти. Дерево - теплий і живий матеріал, він випромінює світло. А саме через світло здійснюється зв'язок земного та небесного. Через світло ми просвітляємося й очищаємося, заряджуємося вищою энергією небесних сфер.


	Серед моїх останніх робіт - святі обличчя, образи Христа, Сергія Радонєжського. Ось так, працюючи над ними, я раптом виразно стала відчувати недолік інформації. Я вдивлялась в репродукції картин та ікон, учитувалася в книги, але все ж таки між задумом і втіленням вставала невидима стіна. Адже ж все це - повторне, часом надумане, спотворене нескінченним копіюванням і не завжди вдалим наслідуванням. Чи могла ж я таким чином дійти до витоків, доторкнутися до них безпосередньо? Ні, думалось мені, неживе це все, і отже - не моє. І я зрозуміла: тільки коли побуваю я в святих місцях, занурюсь в їхню атмосферу, доторкнусь до священних реліквій, лише тоді зможу я хоча б приблизно відчути і, отже, передати їх божественну ауру. Я впевнена, що зовсім не випадково були обрані ці місця Провидінням для виявлення Божественної сили. Чарівні ландшафти, дивовижне небо над ними і якесь особливе освітлення, його не передати словами, але все в його променях здається чудесним.


	Я ще не ходила до школи, коли почула від бабусі про Різдво Христове. Більш за все мене вразили ясла для ягнят, де лежало немовля, і зірка, яка привела до нього волхвів із далеких країн. Радісно було думати мені про зірку, що могла вести кудись. Мені також хотілось би йти за зіркою і побачити чудо, але, скільки не вдивлялася я в небо, зірки були нерухомі. А бабуся усміхалася: підожди, виростеш - прийде твоя зірка й в такі місця заведе, таке чудо відкриє, яке ні вві сні не присниться, ні в мріях не примариться. Я не дуже вірила їй, оскільки - зі слів дорослих - вважала бабусю великою вигадницею, та в тім вогник надії не згасав. І світло зірки Віфлеємської завжди гріло мою душу.


	...А ще свято Паски. Пахощі здоби були не тільки в будинку, вони зустрічали мене вже біля хвіртки, коли я поверталася зі школи. Скільки себе пам'ятаю, бабуся й мама завжди пекли паски. Іноді бабуся брала й мене до церкви. Запалені свічки, урочистий спів під високим склепінням, золоте сяйво від урочистого вбрання священнослужителів і багатих окладів зачаровували мене. І в якому різкому контрасті з усім цим багатством були темні обличчя старих ікон...

	В сім років до рук моїх потрапила ціла купа старих запилених журналів "Нива". Я невтомно перегортувала їх. А скільки було в них виняткових картин з зображенням сцен із Біблії та житій святих! Саме ці журнали надихнули мене до малювання, і я взяла до рук олівець, а потім і пензель. Мені пощастило більш, ніж звичайним учням - я вчилася у художній школі імені Рєпіна з одинадцяти років. Мені доступна була "Історія мистецтв". А всі давні великі майстри розробляли біблійну тематику. Вона ввійшла в мене через твори Леонардо, Рафаеля, Тиціана, Мікельанджело. А згодом всі ці великі творіння я побачила в оригіналах. Трапилось це під час моєї подорожі по Італії. Підлога плинула під ногами, коли я стояла перед картиною Леонардо "Благовіщення" в галереї Уффіци. І це не від враження, ні (картину не можна назвати мальовничою... , статичність поз Марії й Ангела...), але через неї йшла передача знання, осягненого митцем і переданого нам, глядачам, через знаковість плям, ліній, тонів, зібраних у композицію із знайомих, пізнаних нами форм - фігур, рослин, пейзажу. А "Пьєту" Мікельанджело я побачила в соборі св. Петра в Ватикані, в Римі, за броньованим склом, за яке її сховали після замаху на неї одного божевільного. І не дивно було загубити розум, дивлячись на цю скульптуру! Її створив Бог руками митця - не інакше! Розумом збагнути цю таємницю неможливо - її треба прийняти серцем. Тоді приходить усвідомлення спорідненості й особливих радощів від цього.



	Неможливо не згадати при цьому і імена видатних російських художників: Нєстєрова, Іванова, Ге. На останньому мені хотілося б зупинитися. Особливо привабливі для мене його полотна, пов'язані з образом Христа. Мені здається, що він найкраще зумів втілити Христа з людських позицій. Христос Ге дуже живий, до фізиології. Та все ж таки у чомусь, як мені тепер здається, така трактовка недостатня. Христос у Ге надто людина. А він же - Боголюдина! І це особливо потрібно підкреслити в першу чергу (так здається мені), треба шукати ту божественну іскру, яка схилила його до великих діянь, проклала йому шлях через усі препони й єдиного із народжених на Землі піднесла до найвищих сфер духу.


	Все, як у казках, - це була мандрівка за три моря. Із Чорного моря крізь Егейське та Мраморне - у Середземне. Від берегів Європи - до берегів Африки. Із пізньої холодної осені - в спекотне літо. Такі тривалі морські мандри були для мене новиною. Перед від'їздом виникали побоювання, як я буду переносити хитавицю, коли почне штормити, і взагалі було важко уявити себе далеко від берегів. Але на кораблі відразу було чути його комфортабельність й надійність (на ньому, до речі, був спеціальний пристрій проти хитавиці), я нічого вже не побоювалась. Морскі пейзажі захопили мене. Цілі дні я проводила на палубі, яка нагадувала невеличку галявину для гольфу, шириною десь у десять метрів, а в довжину, мабуть, вдвічи більш, із зеленим, як свіжа трава, ворсистим покриттям.

	Стає все тепліше і тепліше. Пливемо у спеку. Можна вже і загоряти. Дихається легко. Морське вологе повітря. Вода, яку розрізає ніс корабля, як оливкова олія, колір її змінюється від густо-синього до майже чорного в тіні, - від "рідкого обсидіану" до "хром-кобальту" синьо-зеленого. Під час заходу під самим кораблем колір ультрамариновий, і це навіть вже не просто колір, а скло вельми великої товщини.

	Багато надзвичайного для мене, як для людини світської, було і на кораблі. Не забувайте, що рейс був паломницьким. На одній з палуб, там, де знаходився ресторан, обладнали каплицю. І цілодобово в ній ішло богослужіння, включно з Божественною літургією. Дуже піднесливо впливали на мене церковні співи. Служби супроводжувались двома хорами: чоловічим з Києво-Печерської лаври та жіночим. Хор супроводжував нас і під час екскурсій на суші. Він співав в усіх храмах, які ми відвідували. Під високими старими склепіннями з чудовою акустикою співи були дійсно божественними. На кораблі кожний вечір після вечірньої молитви здійснівався обхід з побажанням паломникам щастя в дорозі. Життя на кораблі текло тихо і спокійно, без голосних застіль і пияцтва. Через декілька днів супутники, звертаючись один до одного, стали вживати слова: "матушка" та "батюшка". Ходили на богослужіння і проповіді, сповідалися. Приблизно половина паломників були священники й ченці. Серед них був навіть ректор духовної академії. Деякі ченці здійснювали паломництво, а деякі відправлялись на послушенство у різні монастирі. Вони сходили на берег зі своїм нехитрим скарбом, щоб до кінця днів своїх служити Богові далеко від рідного краю.


	Другу половину складали цілком світські люди, але обставини на кораблі підкорили багатьох із них. Вони не тільки виконували усі обряди й старанно молились, але іноді навіть впадали в екстаз. Люди були самі різні; деякі, мабуть, заможні й багаті, при здоров'ї та силі, і у них не було, може, серьозного приводу молити Бога про добробут і здоров'я. Та поступово всі входили в установлений ритм, проводили час на богослужіннях і проповідях, невтомно молились та без кінця купували молитовники. Мені здається, що це творилось мимоволі. Може, діяв ефект натовпу, а може - экзальтація новонавернених, які ще зовсім недавно були далекі від релігії. Я була серед них, але спостерігала за всім цим ніби зі сторони, ніби дивилась фільм. Мені цікава була юрма, її відношення до чудотворних ікон, взаємовідносини між юрмою та священиками, майже містичне очікування чуда під час відвідування Святих місць. З деяким здивуванням я слідкувала за тим, як люди денно і нощно вимолювали у Бога якихось благ. Я, якщо й чекала чогось, так це просвітління духовного, очищення, умиротворіння. Повсякчасне звернення людей до Бога здається мені дещо егоїстичним. Я молюсь, але благаю в Бога дуже рідко - нащо його обтяжувати? Адже людина й сама здатна на багато. Недарма ж Бог створив її за своїм образом і подобою, впевнений, що більшість життєвих проблем вона зможе вирішувати самостійно. Воля творить, оскільки воля в дії є сила, а сила, енергія створює матерію. Всенародне, відкрите вчення Христа знаходиться у чотирьох словах: "Царство небесне усередині вас." Сила й сміливість цього вчення в тому, що внутрішнє життя душі підіймається Ісусом вище за усі зовнішні дії, тобто невидиме вище видимого. Царство Небесне вище ніж усі блага земні.



	Надмірне захоплення релігійними обрядами, догматами, заборонами, як мені здається, лишає людину богато чого, а головне, радощів, без яких життя перетворюється на муку. Невільна людина несамостійна, царина її діяльності обмежена. Хіба спочатку в християнській идеї був обряд? Ні, перш за все, любов. Христос ніколи не відмежувався від людей, не протиставив їм себе. Він жив серед них, проповідував, вчив, допомагав, зціляв, творив чудеса. Але тільки в тих випадках, коли людина не здатна була допомогти сама собі. Та себе він не спас від хресної муки, хоча багато його послідовників сподівалися на це. А його противники вважали це за безсилля Христа і відверто знущались, глумились над ним і не вірили, що він - Боголюдина. Вони були сліпі, бо егоїстичні. У центр Всесвіту вони помістили себе, а Христос, навпаки, влився у Всесвіт, бо вважав себе його краплиною, й саме в цьому його велич. Коли ми йдемо до причастя, яке символізує плоть і кров Христа, ми наближаємось в духовному плані до Спасителя. І справа зовсім не в обрядах (Христос, до речі, радив молитися не в храмі серед натовпу, а вдома, самотньо), а в глибині віри, просвітлінні душі людини. Фанатизм і екзальтація великого натовпу завжди мене лякали. За всім цим і в цьому проявляються вже не почуття, а інстинкти. Здивування й осторога охоплювали мене, коли навіжений натовп, розлючений, несамовитий, давився і нісся до чудотворних ікон, коли люди не соромились навіть бити одне одного, аби тільки не відстати, не упустити мить, чудо. Бідні ікони: на них не залишалося місця, яке б не осквернили жадні губи й руки цих несамовитих!


	Отже, я розповіла про духовний поживок, яким нас забезпечували на кораблі, а теперь - про поживок мирський. Якість їжі, як весь сервіс взагалі, була відмінною. Був вибір: звичайний стіл, дієтичний і монастирський. Я обрала монастирський і жодного разу не пожалкувала. Меню виключало м'ясо, але натомість завжди було багато фруктів та овочів, як у свіжому вигляді, так і в тушкованому, а риба цілком замінювала м'ясо. Уся їжа благословлялась. На березі нам видавали так звані "ланч-пакети" (в них звичайно входили бутерброди, варені яйця тощо) і завжди воду. Пити воду з місцевих джерел не рекомендували, це небезпечно на сході - завжди є велика вірогідність інфікування. А ще, звичайно, на березі до наших послуг були базари: море фруктів, як знайомих, так і екзотичних, і завжди дуже дешевих.

	Перша наша зупинка мала бути в Турції, так як саме вона лежала першою на нашому шляху. Незабутнім для меня видовищем було проходження через протоку Босфор. Сонце сідало, підсвічувались громади храмів на берегах, а потім засвітилася фортеця. Які кольори, які контрасти! Проте між православною Грецією та мусульманською Турцією завжди стільки протиріч! Греки застерегли: якщо ми висадимося спочатку в Турції, то до себе в країну вони нас вже не впустять. Для них ми ставали в такому випадку осквернені. Тому Стамбул ми відвідали на зворотньому шляху.

На горизонті Греція.


	"Вітчизна Орфея, Піфагора, Платона, Гомера. Де шукати душу Греції? В військовій олігархії Спарти, де наука зневажалась, де неосвіченість була системою і грубість звичаїв була виразом мужності? Чи в месіанських нещадних війнах, коли спартанці доводили сусідні народи до повного знищення? Чи в незчисленних місцях Еллади, великої Греції та Малої Азії, двома яскравими типами яких були Афіни і Спарта? Чи шукати її в усіх цих демократіях і тираніях, ревнивих, заздрих та готових роздерти одна одну? Ні, душа Греції не там. Вона в храмах, в її містеріях і в її посвячених. Ось де центр і життя давньої Грецїї, її мозок і серце. Там наставлялись поети, які переводили для непосвячених високі істини в животрепетні образи, та мудреці, які розповсюджували ці істини в витончених діалектичних роздумах. Дух Орфея живе й просвічує всюди. Ми знаходимо його в змаганнях поетів і в іграх дельфійских та олімпійских, які були засновані наслідувачами Орфея для мирного злиття дванадцяти грецьких племен."
	Е. Шюре

Першим портом, куди ми зайшли в Греції, був Салоніки. Місто дуже старовинне. В путівнику я прочитала, що в ньому народився Аристотель - великий учитель великого згодом учня Олександра Македонського, неперевершеного полководця стародавності, який мав намір виконати велику місію - об'єднати Схід і Захід. На мою думку, в далекі походи вело його не одне прагнення до завоювань, але й жага до пізнання світу. Уроки Аристотеля допомогли йому. Гігантська імперія, яку створив Олександр, розпалася після його смерті, але взаємне збагачення далеких до цього культур все ж таки відбулося. Слід лише згадати династію Птолемеїв в Єгипті, які правили в місті Олександрії, названому на честь великого полководця. Яка там була створена бібліотека, який духовний імпульс надала вона світовій культурі! Та теми, пов'язані з античністю, торкались мене мимохідь. Знайомство з пам'ятниками старої Греції до програми паломництва не входило. Нас знайомили виключно із пам'ятниками Православ'я, котрих тут було безліч. Тільки візантійских храмів тут чотирнадцять. Деякі з них дуже стародавні, їх спорудження відноситься до VI віку н.е.

08.11.97 р. о 14.00, точно за розкладом, ми були в порту Салоніки. Тільки ввійшли в порт, як навис туман та замрячив дощ. Вода у порту була дуже брудна. Оформлення документів та видачі поліцейських перепусток чекали більш за три години. Лише о 19.00 їх почали видавати. Коли черга дійшла до нас, вже стемніло, але ми все ж таки спустились по трапу і вирішили оглянути місто: адже це був перший іноземний порт, куди ми прибули. Нічне місто зустріло нас вогнями. Ми йшли центральною вулицею вздовж яскраво освітлених вітрин, що тяглися суцільною смугою з обох боків, як це звичайно буває у будь-якому європейському місті. І одразу ж нас стали закликати по-російському продавці магазинів, які стояли біля дверей. Цікаво, що багато вивісок, особливо над магазинами з хутряними виробами, були написані по-російськи. Як уже, не знаю, але з якихось ознак продавці пізнають нас, слов'ян. Той же феномен розпізнавання я спостерігала і в інших країнах. Години з дві блукали ми по місту і роздивлялись, а потім втомились і поспішили "додому" на корабель. Це дійсно був наш дім на воді: острівець, відірваний від материка, символ краєчка вітчизни.

Зранку нас чекали комфортабельні автобуси, які повезли нас далеко від Салоників до гірського монастиря Іоана Богослова, а потім ще до кількох святих місць. В невеличкому містечку Міханеви ми поклонились чудотворному образу Божої Матері під назвою "Явлена". Є легенда, що вона припливла сюди морем і творила чудеса зцілення. Повертались в сутінках. Дорога була чарівною. Повздовж неї - квіти. Особливо багато квітів біля будинків, а біля магазинів квіти в горщиках та вазонах. Черниці в нашому автобусі затягли пісню. Була вона мелодійною, як псалом. Співалось в ній про паломників, які спішать до святинь, долаючи нелегку дорогу. Коли вони скінчили, їх просили заспівати ще раз, тепер цю пісню-молитву співав разом з ними весь автобус. Наступного дня батюшка Олипій повів нас храмами міста. Процесія наша до п'яти сотень людей розтяглася від порту вздовж всієї вулиці до храму Дм. Салунського і здавалася мальовничою і дивною. Йшли вперемішку: ченці - всі в чорному; глибоко релігійні й приближені до церкви вельми скромно одягнені жінки - в хустках, жінки світські - в більш яскравому одязі, в штанях та кросовках, що категорично осуджували церковники. В храмі Дм. Салунського знаходились святі мощі, виставлені напоказ - вони були у скляному саркофазі. За легендою ці мощі в далекі часи виділяли мірру, яку віруючі брали для зцілення, але завойовники, що захопили місто, по-блюзнірському віднеслись до святинь християн, вони розташувались з конями у храмі й на святій міррі (олії) смажили рибу. На стінах практично всіх храмів - нові фрески, що написані сучасними майстрами, але стилізовані під візантійську ікону. І всюди, як у католицьких храмах, ослінці, щоб люди, особливо старі, могли сидіти. Потім цей факт дивував мене в усіх країнах на протязі маршруту. Мені здається, що до наших храмів це нововведення дійде нескоро, як і все інше, що говорить про відношення до людини.

Тепер про грецький базар. Я вже згадувала, що Салоніки - цілком європейске місто, проте південь є все ж таки півднем. І гарячий південний темперамент відчувався у греків достатньо виразно. Особливо в торговельних рядах. По-перше, всі дуже голосно розмовляли, доходили весь час до крику. По-друге, кидалась в очі якась незбагненна та безмірна чванливість грецьких торгівців. Здавалось, що їм зовсім не до покупців, а потрібно лише одне - довести собі, а головне оточуючим, свою значущість і перевагу над усіма. Даремно було питати їх про ціну на товар, відповіддю була лише зневажлива усмішка. Ми це відчули безпосередньо на собі, коли вирішили купити у одного із таких торгівців маслини. Сортів їх у нього було виставлено зразу дев'ять, і виглядали вони дуже ефектно. Мене зацікавили незвично великі маслини фіолетово-чорного кольору. Мені закортіло їх відвідати, і торговець закивав: беріть мов, пробуйте. Боже, що зі мною було! В роті все горіло: не просто гіркі, а до того ж неначе перчені. Рота звело, очі почали сльозитися. Пізніше нам пояснили, що такі маслини, зірвані з дерева, не їдять. Їх спочатку або солять, або замочують. А торговець про це не попередив. Він по-людськи не жалів мене, а навпаки, як мені здалося, моя реакція насолоджувала його. Неприємне відчуття в роті не залишало мене ще години зо дві, та в тім все одно мені хотілося купити маслини.

Вони були такі мальовничі! Майже всіх кольорів райдуги - жовті, оранжеві, зелені - і ті, про які я вже згадувала, - темно-фіолетові. На базарі я була не одна, а зі знайомими. Ми вибрали невелику кількість маслин кожного сорту і збирались розплачуватися. Гроші (а вони були у нас в доларах) ми не обміняли, вважаючи, що, як і повсюди, ними можна буде розплатитися. Але долари торгівець не хотів брати - ні за що. Ми не могли зрозуміти, в чому справа. Всюди приймають долари, а в Салоніках чомусь - тільки грецькі драхми. Як більш несмілива, я відступила, проте моя знайома, Людмила Михайлівна, завжди і у всьому така энергійна, продовжувала сувати торгівцю долари. Торгівець їй щось пояснював, але ми нічого не могли зрозуміти. Вона знов намагалася сунути йому купюру - він відводив її руку. Вона ще раз - він у відповідь щось показує та хитає пальцями перед її носом. Вона повернулася до мене і к аже:

- Нічого не розумію - не хоче.

Я подумала, що вона дає йому надто велику купюру й раджу:

- Дай меншу.

Вона достає другу й каже:

- Візьміть оцю - меншої в мене немає.

Він знов відштовхнув її руку, а потім відійшов, став на майданчику, повернувся спиною і надто непристойним жестом показав, що треба зробити з цією купюрою. При чому зробив це так артистично, що навіть ми приснули зо сміху. Уявляєте, як сміялися інші торгівці, як вони кричали, підбадьорювали свого колегу? І він їм в угоду повторив цей жест ще двічі. Що залишалося нам після цього? Ми повернулися й пішли. Потім нам пощастило знайти одного хлопчика, який таємно від хазяїна продав нам ці маслини за долари. А оливи були такі великі, як наші сливи. Такі до нас не привозять...

А ще там мене вразили крамниці, які торгують церковним начинням.Чого тільки там не було! Все від натільних хрестиків до карбованих тарілок. Ікони - в розкішних срібних окладах, написані олією. Надзвичайно красиві. Правда, і коштували вони недешево. Та деяких паломників і ціна не могла зупинити. Вони купували все підряд, набиваючі величезні валізи. До речі, мабуть, треба згадати тут і про грецький ладан, який дуже ціниться серед православних паломників. Згідно з повір'ям, ладанка (мішочок з ладаном), котру носять на шії разом з натільним хрестом, має магічну властивість відганяти злих духів, оберігати від нещастя.

Після дводенного перебування в Греції ми продовжували плавання і крізь Мраморне море попливли до берегів Ізраїлю, або, як було прийнято говорити раніше, до берегів Палестини. Зустріч із нею бентежила мене. Я читала про неї у багатьох авторів, і всі вони згоджувалися в тому, що Палестина - це щось особливе, ні на що не схоже. Ось, наприклад, що пише про неї німецький автор Еміль Бок:

	Вже чисто зовнішньо Палестина виділяється серед інших країн і ландшафтів Землі, бо з півночі на південь її перерізує Йорданський гребінь, що заходить у глибину земної поверхні, це гігантський розлом, самий великий і самий помітний рубець на обличчі нашої Землі. Адже Йордан, що знов витікає із Генісаретського озера, яке розташоване на 200 м нижче рівня моря, на півдні спускається прямо-таки в підземні регіони і, нарешті, впадає в солоні води Мертвого моря, цієї найглибшої впадини на Землі, яка лежить нижче рівня сусіднього з ним Середземного моря на 400 м. Саме тут, як ніде більш на Землі, геологічна будова й географічний рельєф визначені не випадковістю, а внутрішньою необхідністю космічної архітектоніки. Тут земний ландшафт відзеркалює у самому чистому вигляді небесно геометричну фігуру, котра в царстві праобразів являє божественну ідею створіння нашої Землі: внутрішні закономірності, які лежать в основі всього буття та всіх доль на Землі, стали в Палестині ландшафтом. Внутрішні ландшафти життя та душі ніби спроектовані тут в світ зовнішніх образів.
	Виглядом ландшафту палестинські області являють троїчність, подібну тій, яку складають корінь, листок і квітка рослини. Корневій сфері, тій, де рослина, щоб вбирати в себе сили мінерально-земного, сама уподобляється характером мінеральному, відповідає в фізичному вигляді Палестини іудейський південь. Тут виявляється лише мінімум життя й рослинності. Особливо в Іудейській пустелі, яка обступає Мертве море, у вищому виразі ландшафту Іудеї, ми бачимо тільки одне мінерально-тверде - суворе мертве каміння. Похмурі корневі глибини земного оголюються в цій найнижчій точці поверхні Землі. Навіть вода, стихія життя, у Мертвому морі так насичена мінеральними солями, що в ній не можуть розвиватися ніякі організми.
	Квітці з її чудом кольорів і пахощів, з її дивною здібністю перетворення у плід і насіння відповідає у триєдинстві палестинських ландшафтів область на самій півночі - Галілея. Як укорінена рослина через квітку прямує угору, до небесної, сонячно-зіркової стихії, так Палестина, яка в Іудеї предстає зовсім земною й навіть підземною, являє собою в Галілеї дещо подібне до чудового світу творчих небесних сил. Стільки життєдайних сил розлито там і в землі, і в водах Генісаретського озера, і в атмосфері; вся природа Галілеї духмяніє просвітленністю ефірних висот і космічних сфер Душі, недаремно ж і в старі часи людські душі легко підносились тут до переживань позачуттєвого.
	Як листок між корінням та квіткою, середня область, Самарія, займає своє місце між Іудеєю і Галілеєю. Країна джерел і криниць є священною серединою щедрого багатого краю. Самарія відповідає тій частині рослини, яка повністю насичена соками, - листку. У трьох ландшафтах - Іудеї, Самарії й Галілеї - відзеркалюється не тільки троїстість кореня, листка та квітки рослини, але й троїстість голови, грудей і "нижньої людини" з її функцією кінцівок та обміном речовин. Верхній частині людського організму, головній, з її перевагою мертвого над живим - як у кістках черепу, так і в застиглій мінералізованій масі мозку, - відповідає кам'яниста мертва Іудея, найвищим виразом якої є мертвий ландшафт Іудейськой пустелі. Подібно тому, як наші земні почуття, зосереджені перш за все в голові, дозволяють нам сприймати лише почуттєво-земний світ, а наш мозок - знаряддя пов'язаного з тілом розсудливого мислення - дає можливість розуміти, остаточно, лише світ мертвого, так і в Іудеї, якщо дивитися в цілому, світ повністю земний, далекий від усього небесного. Вже за характером ландшафту можна зрозуміти, що Іудея могла стати тільки ареною виключно земного, головного мислення й свідомості.
	Нижній області трьохчленного людського організму, де зосереджені переважно сили життя, росту й регенерації, відповідає серед ландшафтів Палестини область Галілея, яка являе собою эфірно-щедрий, близький небесному світ життя. В “головному” людина є старою саме так, як є старим світ в Іудеї. В Галілеї ж відчуваються молоді космічні сили. Ландшафт навкруги Генісаретського озера - це ніби відзеркалення і згущення небесно космічних сил регенерації, до якої людина причетна вольовою сферою свого єства. Нарешті, серединній частині людської істоти, грудній, відповідає серединна частина Святої землі - Самарія. Як "грудна людина" зв'язує собою крайності людини верхньої та нижньої, так Самарія є поєднуючою ланкою між космічними контрастами Іудеї та Галілеї. Самарія з давніх давен була осередком культури почуття. В ній, як в "серединній людині" перш за все живе почуття, як душевна середина між головним мисленням та волею, що мешкає у "нижній людині".

Перш ніж почати мою оповідь про Палестину, мені б хотілось зупинитися на деяких аспектах, які стосуються Святої землі. По-перше, на тому, що здавна ця земля була своєрідним мостом між Сходом і Заходом. Тут пролягали торговельні шляхи, через цю землю прокотилися численні хвилі завойовників. Корінних жителів відводили в рабство в Вавілон та Єгипет. Тут перебував сильний вплив Зороастрійської релігії. Чи не в цих впливах полягає причина того, що саме ця земля подарувала людству книгу усіх часів та народів - Біблію? А хіба не цікавий той факт, що ця земля була колискою трьох великих релігій людства? І, звичайно, саме важливе для нас, християн, що на цій землі народилася Боголюдина Христос, що саме на цій землі вперше пролунали його проповіді, тут Він ходив, цим повітрям дихав, плодами цієї землї годувався. Тут Він приніс себе в жертву і з цієї землі піднісся у вищі сфери. Зі зростаючим хвилюванням я чекала зустрічі з цією землею. Повинно ж щось відкритися й мені, пробудити приховану до цього часу силу, осяяти світ душі, подарувати нові творчі задуми!

	" Чим можна пояснити, що Ізраїль, знесилений своїми міжусобними війнами, розчавлений трьохсотрічним рабством, все ж таки зберіг свою віру незламною? Чому цей покірливий народ повстав перед лицем занепаду Греції та біснуватого Риму, як пророк з посипаною попелом головою і з очами, палаючими страшним гнівом? Як зміг він пророкувати падіння володаря, під п'ятою якого перебував, і говорити про своє остаточне торжество, коли його власна погибель здавалась неминучою? Чому? Тому, що велика ідея жила в ньому, вона була вкорінена в нього Моїсеєм. При Іосії дванадцять колін ізраїлевих звели камінь с таким написом: " Хай буде це свідоцтвом між нами, що Єгова єдиний Бог."
	" Розвеселіться з Єрусалимом і радуйтеся з ним всі люблячі його. Порадуйтесь з ним радістю всі, хто тужив за ним, бо так говорить Господь: Ось я направляю до нього світ, як річку, і багатство народів, як потік, що розлився для насолоди вашої, на руках будуть носити вас і на каменях пестити, як втішає когось мати його, як втішу Я вас, і будете втішені в Єрусалимі. Бо знаю Я діяння їх та думки їх, і ось прийду зібрати всі народи й язики, і вони прийдуть і побачать славу Мою." (Ісайя, гл. 1.ХVI, 10,12,13,18)
	Тільки в наші часи - перед гробницею Христа - ці видіння починають здійснюватись, але хто може відкидати їх пророчу правду, вдивляючись в ту роль, яку Ізраїль зіграв у світовій історії."

Ось що можна прочитати у Е. Шюре про Ізраїль як про колиску Христа до його народження.

До Хайфи прибули зранку. Місто зовсім нове. Навіть ніяких слідів розкопок я не помітила. Хоча гора Кармель, на схилах якої розташоване це сучасне місто, згадується в Біблії. Назва гори перекладається як Виноградники Господа, очевидно, в давні часи тут вирощували виноград. З цією горою пов'язане ім'я пророка Ілії. Біля її підніжжя знаходиться священна печера, де пророк ховався від переслідувань. Пророкувати на землі завжди було смертельно небезпечно. З путівника узнаю, що Хайфа є світовим центром Бахайської віри, що виникла у Персії в 1844 році. Її лідери знайшли спочатку притулок в м. Аккрі, що лежить біля Хайфи. Цікавий факт: прихильники цієї релігії вірять у братерство всього людства, єдність усіх релігій, всесвітню мову і що пророки були послані з единою проповіддю, і останній з них - Баха-Улла, засновник цієї віри. (Дивно було далеко від домівки зіткнутися з тими ж ідеями, які були висловлені Даніїлом Андрєєвим в "Розі Світу"). Нині Хайфа вважається їх святим містом, і тут споруджена святиня Бахайської релігії. Дійсно, цей величний храм із золотим куполом на схилі гори в оточенні струнких кипарисів дуже вражає. І взагалі все тут дивне: море, білосніжне місто, чисте прозоре повітря, сповнене озону.

Нам подають дванадцять автобусів, і ми рушаємо в дорогу. Вона веде на північ: спочатку узбережжям моря, потім через гори. Двостороння траса поділена полосою - квітучими кущами, чимсь схожими на наш бузок. Мене вразили і самі квіти, і їхнє буйне красування. Кольорова гама простяглася від жовтого до червоного й рожевого. З'ясувалося, що це олеандр. І дивно - траса проходила в багатьох місцях далеко від населених пунктів, через пустелю, однак квіти цвіли всюди - це було прекрасно. Грунту, в нашому розуминні, практично не було - з виду просте каміння, а все засаджено, збираються великі врожаї - дивина та й годі! Яку любов до праці та сумлінність треба мати, щоб все це виростити. Для поливу тут використовуються чеки. Мені вони здалися мілкуваті, хоча, може, це й не так. По формі - квадрати. В них вирощують рибу, а за чеками весь простір усіяний апельсиновими ділянками. Біля водоймищ безліч пташини. Серед них наші ластівки, лебеді, які тут зимують, а також пелікани, чайки та ще якісь дрібні пташки. Птахи - справжнє лихо для фермерів. Вони викльовують посіви, виловлюють рибу, об'їдають банани й апельсини. Тому грона бананів були в поліетіленових мішочках і виглядали незвично: мішочки були синіми, а сині рослини, як пишуть у фантастичних романах, бувають лише на Марсі. На землі в основному працюють кібуцники - колгоспники в нашому розумінні. Сільською працею в Ізраїлі займається лише 3 відсотки населення. Тут також я вперше узнала, що банан - трав'яниста рослина, тільки дуже великого розміру. По дорозі зустрічались і ділянки фінікових пальм. Вони стояли рядками, примірно також, як наші сосни. Висотою - невеликі, такі я бачила на Кавказі і в Югославії, де відпочивала на Середземномор'ї. Але тут ці пальми сприймалися по-іншому. Пальма - символ Палестини. Вона навіть карбувалася на старих монетах.

Повз вікон автобусу швидко проносились ландшафти і місця. Тель-Авів, столицю Ізраїля, ми проїхали не зупиняючись. В перекладі назва міста звучить поетично - Пагорок Весни. Місто молоде, засноване на початку віку. Це комерційний та культурний центр. Із підприємств - тільки ті, що використовують високі технології і не забруднюють оточуюче середовище (Оце й нам би так в Україні!). Місто збудоване на піщаних дюнах поблизу від Середземного моря. Єрусалим спочатку ми теж тільки проїхали. Першою зупинкою на Святій землі був Віфлеєм. В перекладі з єврейської мови назва міста значить - Дім хліба. Знаходиться він приблизно в 10 км на південь від Єрусалиму. В цьому місті народився Ісус Христос. Віфлеєм є також батьківщиною Давида. Йосип, батько Ісуса, за походженням з роду Давидова, прийшов до Віфлеєму на перепис населення, що проводжувався незадовго до народження Ісуса. Хочу до розповіді про Віфлеєм привести деякі цитати з Е.Бока, якого я вже цитувала вище.

	Загадка Віфлеєма тотожня загадці, яка зв'язана зі святом Різдва. Особливе чудо Різдва полягає в тому, що хоча воно й предстає перед нами як найдосконаліша форма юного життя та нового світла, але ж відзначається полярними протилежностями життя й нового світла - зі смертю, холодом і мороком. Глибока внутрішня необхідність явлена в тому, що Різдво святкується о півночі, в середині холодної зими.
	В просторово-географічному положенні Віфлеєму, земного місця історичної події Різдва, відкривається той же контраст, який полягає у збігові свята Різдва із зимовим сонцестоянням. Адже це містечко, хоча й знаходиться в Іудеї, повне чудесного райського чарування. Цю чарівність в її праобразності бачить лише той, хто водночас бачить і пустелю смерті, яка оточує поля пастухів Віфлеємських, - цей первооазис, райський острів життя серед мертвої гірскої пустелі, що уявляє собою шлакове поле, котре виникло на місці, де у вогні первісного пожару згоріли Содом і Гоморра. Як своєрідний символ околиць Віфлеєму особливо виділяється конусоподібна гора, що зветься горою франків, оскільки під час хрестових походів тут була лицарська фортеця. Видовище цієї гори викликає в нашій уяві численні розверстані безодні землі, із яких при доісторичних вогняних катастрофах виривалась на поверхню руйнуюча життя стихія. Віфлеєм можна було б назвати Помпеєю навпаки. Вогонь та лава Везувія поховали Помпею, що втілювала розкіш і занепад Римської імперії. Щодо Віфлеєму, то перед ним содомський вогонь зупинився. Якимось чудом космічна катастрофа змилувалась над цим острівцем життя. Чи була причиною тому вівчарська невинність тамтешніх мешканців? Чи сам цей куточок землі ще з райських, доісторичних часів був сповнений таких ефірних сил, котрі змогли вистояти перед смертоносним вогнем?

Палестинський ландшафт виявляє відповідність організму людини. На ранній стадії ембріонального розвитку тілесність людини майже цілком складається з головного утворення. Ми всі вступаємо у земне буття як головні люди. В субстанцію мозку, яка згодом стає мінерально-безжиттєвою, поміщені подібно островам скриті органи життя. Після народження життєвий центр у людини переміщується з голови на протилежний полюс. Тепер акцент розвитку й росту падає на кінцівки. В період від дитинства до юності життєвий центр людини поступово переміщується із "нижньої людини" в "серединну", в область, де б'ється серце. Молодій людині поволі починає відкриватися чудо власної душі. По мірі зростання життєвий центр все більш наближається до полюсу смерті людського організму, поки зовсім не переміститься в черепну коробку. При вмиранні життєві сили покидають земний організм знизу вгору і, нарешті, немов вириваються через голову із тимчасової оболонки. В Іудеї, ландшафт якої відповідяє черепу, Немовля народилося. Проте ясла в Іудеї стояли не де-небудь, вони стояли у Віфлеємі. Як шишкоподібна залоза і "древо життя" суть життєві органи, скриті в середині мінерально-безжиттєвій субстанції мозку, так і Віфлеєм є райським образом життя посеред Іудейської пустелі

Як бачите, Віфлеєм таке місто, де треба оглянути все підряд. Але людські можливості, на жаль, обмежені, і час нашого перебування в Віфлеємі також. Я можу лише розповісти про те, що я бачила, тобто про церкву Різдва. Дуже цікавий під'їзд до неї. Вузенька вуличка. З обох сторін будинки: під білими дахами - євреїв, під червоними - арабів. Ширина вулиці така, що з автобусом не зміг би розминутися навіть пішохід. І ось з цієї вулички раптом виїжджаємо на широченну площу й бачимо потужну стіну фортеці. Виявляється, що саме це і є Церква Різдва. Дуже незвична архітектура храму, яка нагадує фортецю. І одразу ж кидається в очі ще одна незвична річ - вхід. Погляд шукає високі узорчасті двері, а тут майже норка. Екскурсовод пояснив, що вхід було зроблено таким низьким, щоб перешкодити розбійникам (а в попередні часи їх було тут, мабуть, чимало) в'їжджати у храм на конях. При вході в цю "норку" нам приходиться пригинатися. А проходячи крізь неї, опиняємось в дуже великому й високому храмі. Він поділений на дві частини. Одна належить католицькій конфесії, друга - православній.

В момент, коли ми зайшли, велась католицька служба. На жаль, уважно роздивитися храм, зануритися в його атмосферу нам не пощастило. Водночас з нами на площу приїхало дуже багато автобусів. Крім наших дванадцяти із шістсотма паломниками прибуло ще декілька автобусів з другого нашого паломницького судна "Карина". Народу наринуло стільки, що давка була геть жахлива. Для того ж, щоб попасти в печеру, де народився Христос, прийшлося вистояти біля години в жахливому натовпі. Нас підганяли, тому що необхідно було їхати далі. Але скоріше не вийшло. Вхід у печеру вузький та низький. Для того, щоб попасти в неї, треба спуститися східцями, а їх дванадцять і вони дуже круті. Там вже люди буквально "зліпилися". Багато з них несли запалені свічки. Воск капав на голови і плечі тих, хто просувався унизу. Тут трапилася сценка, яку належить описати докладніше. Потік американських туристів вклинився в нашу юрбу, і біля входу ми опинилися разом з ними. Ось де зовсім різні реакції на ситуацію: наші люди, в благоговінні перед очікуваною подією, зі сльозами на очах, в урочистому передчутті доторку до святині, із застиглим обличчям сантиметр за сантиметром переборюють тиск, а американці: всі, і жінки й чоловіки, в шортах, кепі або панамах, увішані фотоапаратурою, - регочуть від несподіваної пригоди. Тиск їх просто розважав. Позаду мене опинилася дитина. Її щільно притиснуло до мене. Вона заплакала. Але ні я, ні її батьки були не в силах допомогти їй чи хоча б втішити.

Після спуску ми опинились у невеликому приміщенні з сріблястою зіркою посередині. Висота невелика - біля двох метрів. Зірка з чотирнадцятьма променями на мармуровій плиті. Приміщення освітлено свічками. Пахне ладаном, топленим воском. Дуже душно від гарячих свічок, найсправжніша печера без доступу повітря. Мені там було кепсько. Всі намагались торкнутися до зірки губами чи хоча б дотягнутися руками. Мені це вдалося. Опускались по одній дорозі, виходили по іншій. Навіть плити підлоги були буквально відполіровані губами, руками й ногами паломників. В цьому ж храмі ми побачили лик Спасителя, що "плаче". Я сама бачила потоки сліз на щоках обличчя. Наш батюшка, отець Василій, взяв пальцем одну сльозу й показав нам. Ця крапля нагадувала чи то олію, чи то смолу.

Більш в Віфлеємі ми не затримувалися. Виїхали з міста і одразу ж опинились в Іудейській пустелі. Видовище похмуре, проте захоплююче. Пустеля пагориста, але пагорби не піщані, як це мені здавалося при слові "пустеля", а кам'яні. Пагорби гладенькі, дуже схожі на верблюжі горби. Гід повідомив, що в пустелі легко заблукатися. Заходиш за пагорбок - і вже нічого не видно. Відшукати зворотню дорогу людині без досвіду практично неможливо. Абсолютно мертвий простір! Тим паче мене приємно вразило, що навіть у пустелі, вздовж дороги, де тільки можна, а часом і на схилах, росли оливи. Їх висаджують повсюди - навіть далеко від населених пунктів. Розміром і зовнішнім виглядом оливи дуже нагадують наші яблуні. Стовбур товстий і невисокий, а гілки майже горизонтально розходяться у різні сторони, тому крона майже плоска. Листя сріблясте, плоди ростуть поодинці, видом нагадують дрібні сливи. Про вигляд плодів та їхні смакові якості я вже згадувала в зв'язку з базаром у Салоніках. Отже не буду повторюватись.

	О, Царю міст, я у воріт твоїх стою -
	І до заклання кров і плоть я віддаю,
	Новий я Господа Завіт приніс,
	Та, гордовитий, - ти пророку скажеш: ні!

О дев'ятій вечора ми були у воріт старого Єрусалима. Наш автобус прийшов першим, і нам, мабуть, повезло, що решта дещо відстала. Не було натовпу і тиску, можна було спокійно і досконало все розглянути, а головне - відчути, пережити. На нашому паломницькому кораблі везли хрест. З цим хрестом всі паломники повинні були пройти по Віа Долороза до Храму Гробу Господнього, повторюючи хресний хід Ісуса Христа від оселі Понтія Пілата до Лобного місця - Голгофи. Після обговорення ми вирішили не чекати прибуття решти автобусів і йти самим. І ось ми, а було нас десь п'ятдесят осіб, запалили свічки і повільно пішли.

Віа Долороза знаходиться у старій мусульманській частині Єрусалиму. Вулиця ця вузька, як нора. Була дев’ята година вечора, холодніло. Стало трохи моторошно. З обох боків - закриті металевими шторами вікна крамниць та глухі мури. Ні душі, крім поодиноких котів, єдиних мешканців цих місць в такі години доби. Хресний хід Ісуса Христа помічений чотирнадцятьма станціями, дев'ять з яких згадані у Біблії. Ось ми проходимо не більш двадцяти метрів, чуємо від гіда: тут Ісус спотикнувся в перший раз. Ось ми долаємо ще метрів тридцять і узнаємо, що тут він спотикнувся вдруге. Потім третій раз і т.д. Раніше мені здавалося, що ця дорога була нескінченою, а в дійсності ми подолали її неспішною ходою десь за 20-30 хвилин. І на цій дорозі всі зупинки Ісуса Христа помічені штахетами, а в них - квіти. Ось місце, де Ісус упав під тягарем хреста, а буквально через п'ять кроків місце, де він облокочувався на стіну, і на ній відбита його долоня. Всі паломники намагаються доторкнутися своїми долонями слід у слід до долоні Спасителя, тому вона розповзлася і здається величезною. Це місце також позначено огородою, і я, здається, починаю здогадуватись: що це зроблено не тільки з метою позначення пам'ятних місць, а й для того, щоб люди змогли покласти квіти або якийсь дарунок. Я йду темною вуличкою, по плитах, відполірованих ногами мільйонів паломників. Моторошно уявити собі Спасителя, відданого перед цим жорстокому бичуванню, ослаблого й ледве рухомого та ще й придавленого зверху тягарем хреста. В різних Євангліях про це розповідається трохи по-різному. Іоан стверджує, що Він пройшов весь Хресний хід з хрестом на плечах. Гід каже, що плити, які у нас під ногами, ще від часів Ісуса. На деяких з них збереглися малюнки ігор римських солдатів - легіонерів, які грали в кості в домі первосвященика Каіафи в ніч, коли в ньому під караулом перебував Христос. Вони не просто охороняли його, а й знущалися з нього. Одна з ігор називалась "гра в царя". В цій грі вони обрали Ісуса блазнівським царем і під час гри всіляко мучили його. Про це розповідають Єванглія. Ось, наприклад, у св. Іоана сказано:

	"Солдати сплели вінок із терену, поклали йому на голову, одягли його в "багряницю" й говорили: "Радуйся, цар іудейський!" І били його по щоках ".

Ця страшна сцена зображена Л.Андрєєвим в повісті "Іуда Іскаріот":

"Солдати повели Іисуса до себе в сторожку. Ніч проходила, згасали багаття й вкривалися попелом, а із сторожки все ще неслись глухі викрики і сміх, лайки. То били Ісуса: його били по голові, перекидали, як м'який тюк, з одного кінца в другий; а так як він не кричав і не чинив опору, то дійсно починало здаватися, що це не жива людина, а якась м'яка кукла без кісток і без крові. Після одного міцного удару він опустився на коліна сидячого солдата; той, у свою чергу, відштовхнув, і він перекинувся, попав на коліна до другого, і так ще і ще. Піднявся шалений регіт. Одного разу перед самими очима Іуди майнуло його смугляве, тепер знівечене лице, в хащі спутаного волосся. Ось чиясь рука вчепилася в це волосся, повалила і, рівномірно повертаючи голову, з одного боку на другий, стала лицем його витирати запльовану підлогу".

І після цієї страшної ночі був ще суд Пілата, а потім бичування. Мабуть, Хресний хід здавався Спасителю воістину безкінечним. Навряд чи він зміг би здолати його з хрестом. І в других Євангліях свідчиться, що хрест Ісуса заставили нести кіренеянина Симона; це більш схоже на правду, тому що ослаблений муками Ісус вряд чи був здатний нести хрест. Він ледве міг пересуватися. А попереду його чекали нові мучіння розп'яття на хресті і смерть. Якось прочитала я в "Біблійній энциклопедії" про хресну страту. Холодіє кров - настільки це страшно й нелюдяно у відношенні до любої людини, навіть винної у тяжкому злочині. Але ж Христос, крім добра, нічого ніколи не творив. Це признав і римський прокуратор Понтій Пілат, і тільки "святий" синедріон жадав його смерті, його мук. Істинно правий був Спаситель, коли, перебуваючи ще в Галилеї, сказав: "Нема пророка в своій Вітчизні". Людина чужої країни, завойовник, казав про Ісуса, що він невинний, а безумні фарісеї несамовито волали: "Розпни його! Розпни його!" Розп'яття на хресті було не лише мукою - воно вважалось ще найвищим ступенем ганьби для людини. Апостол Павел писав: "Проклятий всякий, що на дереві висить ". Знаменитий римський оратор Цицерон вважав, що навіть згадування про хресну страту недостойно римського громадянина і вільної людини. Так, якщо розглядати ці події з відстані, без емоцій, то ганебна смерть на хресті в нелюдських муках Боголюдини обертається на спокутну жертву за гріхи всього людства, а дерево і проклята людина на ньому стають на тисячоліття для мільонів людей символом спокутної благодаті, спасіння й вічного життя.

Але людський аспект цієї трагедії наповнює серце гіркотою непоправної утрати. Скільки прикладів давніх й зовсім недавніх випливають у пам'яті! І що вражає: в обличчі палачів завжди виступають не найтемніші люди, а напроти, люди освічені, визнані суспільством, які займають в ньому ключові позиції, але ж як вони страшаться ростків нового, як же нестерпно принизливим здається їм визнати перемогу нового над застарілими своїми поглядами. А саме головне, вони не здатні схилити голову і з гідністю визнати свою поразку. Як часто в житті людям з іскрою божою випадає лише розп'яття, а після смерті - почесті й визнання. Мертві - вони перестають бути небезпечними, бо нікому не створюють конкуренції. Боже, скільки лицемірства: чи не це нас тримає в темряві і не дає можливості натрапити на світлу дорогу? Нам подобаються жертви, ми захоплюємося ними, але хай вони будуть чиїсь, не наші. Нам болісно й нестерпно від найменшого діскомфорту.

	Храм відкрився раптово і здався мені величезним, може тому, що стояв на зовсім маленькому майдані і я побачила його на малій відстані. Голгофа уявлялася мені досить крутим пагорбом - і обов'язково поза міськими будовами. А тут ніякого пагорбу не виявилось - був просто здоровенний храм. На цьому місці через одинадцять років після розп'яття Ірод Агрипа спорудив нові стіни, і місце розп'яття ввійшло в межі міста. В 135 р. Адріан поставив на місці Голгофи й Гробу Господнього Храм Юпітеру. Цим він хотів стерти навіть пам'ять про єврейську релігію та християнство, яке він вважав єврейською сектою. Те ж саме було зроблено і в Віфлеємі на місці Різдва Христова. Та факт цей мав зворотню дію. Замість осквернення місця він позначив його і зберіг до 326 р, коли імператриця Єлена зруйнувала Храм Юпітера і за наказом Костянтина, під наглядом його матері, над Голгофою і Гробом Господнім був споруджений розкішний храм; правда, у 614 р. його зруйнували перси. Пізніше, у менших розмірах, храм було відновлено Модестом, а потім знову зруйновано халіфом Хакімом. Ця подія послужила приводом до хрестових походів. Храм відновили у 1048 р. при Костянтині Мономахові. В 1149 р. після взяття Єрусалиму хрестоносцями, храм знову відновили - таким він і стоїть до сього часу. Не дивлячись на численні модіфікації, він в основному зберіг свій початковий вигляд. Храм розподілено між шістьма релігійними общинами по статус кво, підписаному урядом Турції у 1852 р. Ісуса поклали у гробницю біля підніжжя Голгофи. Вона складається з двох приміщень. Перше - для зібрання скорботних, а в другому покоїться тіло померлого. Дійсна гробниця Ісуса, яку відкрила імператриця Єлена, існувала до 1009 року, коли її вщент зруйнував халіф Хакім. Сучасний монумент, разом із православним куполом, було збудовано в цьому місці в 1810 році грецькими ортодоксами і російськими православними. Всередині мармурова брила позначає місце, де покоїться тіло Христа. За легендою під нею знаходиться камінь, на який було покладено тіло Ісуса. Багатьма людьми місцем розп'яття й поховання Ісуса вважається зовсім інша скеля. Вона знаходиться на півночі від Дамаських воріт. Її помітив у 1883 р. британський генерал Ч.Гордон. Він помітив, що вона схожа на людський череп, і припустив, що тут саме й може бути дійсна Голгофа. Знаходження поблизу гробниці підкрепило цю ідею, і схожість місця з описами в Єванглії переконала багатьох християн того часу. В 1890 р. була створена Асоціація і до гробниці поставили охорону. Так це чи ні, але це місце, яке збереглося незайманим з часів Спасителя і дійсно нагадує місце розп'яття і поховання, сильно впливає на уяву і дає відвідувачам можливість зануритись в атмосферу того часу і глибоко відчути цю трагічну й велику подію.





	Отакі є історичні ремарки стосовно Храму Гробу Господнього. А тепер я хочу поділитися безпосередніми враженнями про відвідання Храму. Так от, ви, мабуть, пам'ятаєте, що я побачила його з відстані не більш як двадцять метрів. Вхід облямований чотирма колонами, одна з колон тріснула; тріщина широка - товщиною в палець. За легендою, віруючим забороняли підходити до храму й молитися в ньому. Тоді Господь прийшов на допомогу. Небеса розступилися, роздався грім, ударила блискавка в колону, вона тріснула, і звідти шугнуло голубе божественне полум'я, від нього спалахнули свічки в Храмі, і в ньому знов стали прославляти Христа. Ми зайшли в Храм; в ньому було пусто, темно й холодно, як і в інших старих палестинських храмах. Вхід був невеличкий, мабуть, для того, щоб легше було замурувати його під час нападу й тим уберегти від руйнування. Тут зосереджено все: і сама Голгофа, і Гроб Господній, і камінь помазання. Ці святині знаходяться в різних пристроях храму. Стіни храму дуже високі, і в сутінках здається, що вони нескінченно підіймаються угору. Мене вразила бідність оздоблення, середньовічний моторошний вигляд. Тільки в тому пристрої, де Голгофа, багато ікон, горять свічки біля могили Христа, а взагалі - голі стіни, сіре каміння й більш нічого. Відвалені куски стін лежать тут же під ногами. Я, відверто кажучи, уявляла це місце іншим, не таким занедбаним. Заходити за каплицю над Гробом Господнім було просто моторошно. Похмуро, сиро, холодно й темно.

	Я вже згадувала, що ми приїхали раніш за всіх, і тому нам вдалося побувати у Гроба Господнього. Там біля входу стояв височенний арм'янин дебелої статури. Пронизливим голосом і різкими рухами він віддавав розпорядження і зупиняв нетерплячих. Його поведінка неприємно вражала, хоча логічна необхідність підтримувати порядок у такому святому і такому відвідному місці була очевидною. Та все ж таки хотілося б, щоб робилось це не так грубо. І глядячи на нього, я подумала, що й після смерті людина може попасти в залежність і підлеглість до такого ж дебелого й брутального розпорядника, а той волею не душі, а всього лише рук, буде відправляти одних в рай, а других в пекло. Вхід до каплиці Гроба Господнього був не тільки низьким - не вище за 90 см, але й вузьким. Можна не пройти, а лише вповзти на колінах, що я і зробила. Внутрішнє приміщення крихітне. Горять свічки, важко дихати. Я доторкнулася до плити, обернулась і раптом побачила, як вхід загородила чиясь фігура. На мить зробилося страшно. Майнула думка про неможливість вибратися звідси назад. Але я взяла себе в руки, вдивилась. Це була одна з наших паломниць, стара жінка, біля сімдесяти років. Вона весь час ніби переслідувала мене, намагалась то там, то тут опинитися поряд зі мною. Чимось вона нагадувала мені лиху долю. І ось в таких занадто незвичних умовах, коли все давить на людину і ледве можна дихати, ця жінка перегородила мені дорогу до виходу. Я почала щось тихо їй говорити, умовляти, слів вже не пам'ятаю, і вона, хоча й була несамовита, нарешті все ж таки зрушила з проходу, і мені вдалося протиснутись геть з каплиці. Тільки я віддихалась, як прибула решта наших паломників, не менш ніж 500 людей, і я зрозуміла, що тепер в мене не було б ніяких шансів побувати у Гроба Господнього, оскільки біля крихітного входу-нори почалася справжня сутичка. І арм'янин, про якого я згадувала раніше, ледве встигав витягувати буквально за комір чоловіків та жінок, а серед них було немало літніх, які проте навіжено рвались до печери. Видовище було неприємним, якщо згадати про святість місця. Боляче було дивитися на цих людей. Всім нам, православним, притаманне почуття благоговіння перед релігійними святинями, тремтливе й ніжне відношення до них - а таке відношення потребує тихих і спокійних обставин, неквапливості, щоб кожний, хто торкається до святині, мав можливість глибоко відчути цей знаменний факт у своєму житті. Та як можна зберегти милість і лагідність у душі в тій ситуації, яка склалася - підкреслюю, не без діяльної участі служителя-арм'янина - у Гроба Господнього? (Можна уявити, що твориться тут на Паску!).

	Невдовзі почалась служба і продовжувалась до ранку. Службу вели одразу три конфесії: греко-католицька, православна, арм'янска. Співав хор із Києво-Печерської лаври, який приїхав з нами. Служба йшла на декількох мовах. Священики стояли двома рядами біля входу в Гроб Господній. Паломники - кругом каплиці. Служба була дуже красивою, проте вистояти на ногах всю ніч було дуже утомно. Іноді ми виходили в напівзруйновану частину Храму. Там на підлозі лежали якісь плити, і ми мали можливість хоч на декілька хвилин присісти. А взагалі паломницство в його сучасному вигляді дуже нагадує індустрію. Це і великі маси людей на кораблях і в автобусах, і ущільнений до краю графік відвідувань святих місць, що й приводить, на мій погляд, до несамовитої поведінки наповту людей, які відчувають дефіцит часу, і здібні в такі хвилини рознести все вщент. Це було і в Греції у чудотворних ікон, і у Гроба Господнього, і у каменя помазання. Я постійно намагалась триматися подалі від центру цього людського смерчу, звідки доносилось хрипле здавлене дихання. І повсюди все продається - ікони, свічки, ладан, олія, савани, чітки, хрестики, свята земля в пакетиках і лаврове листя із монастирів.




	В зв'язку з цим хочу згадати про одну зустріч, яка відбулася на кораблі в цьому паломницькому рейсі. Я познайомилась з цією жінкою давно, під час подорожі по Італії. Тоді вона була "човником", і в старих містах із стародавньою культурою і християнськими святинями вона не приділяла реліквіям ніякої уваги, суцільно була захоплена бізнесом. Тому я була чимало здивована її пильнуванням біля вівтаря у корабельній каплиці й ревним виконанням усіх правил, яких дотримуються лише дійсно віруючі люди. Та в тім її тільки-но знайдена релігія ні в якому разі не перешкоджала їй час від часу з'являтися на палубі з сигаретою. Із короткої розмови з нею я зрозуміла, що після нещодавно прийнятого хрещення, вона стала відвідувати з паломниками всі святі місця, не пропускаючи жодного маршруту. Я бачила її то там, то тут розмовляючою з священником, цілуючою руку владики. До всіх чудотворних ікон вона потрапляла першою. Святої води і олії вона набирала також значно більше, ніж всі інші, не кажучи вже про церковні речі. Одного разу вона похвалилася дуже дорогими іконами в красивих срібних окладах, які принесла освятити до Гроба Господнього. В кінці рейсу, уже в Одесі, я мимохідь бачила, як вона за допомогою носія спускала по трапу такі ж важкі клітчасті сумки, як і ті, якими вона забила автобус, що віз нас з Італії. Все продають за долари. Одні тратять, а інші заробляють. В Святих Місцях спостерігати за подібними проявами людської особистості не дуже приємно, і вони навіть здаються незрозумілими, але між тим від цих фактів нікуди не дінешся. Як тут не згадати середньовічні індульгенції, коли за гроші відпускались найстрашніші гріхи, а невинних праведників спалювали на вогнищах за неправдивими і абсурдними звинуваченнями! Ось так, в молитвах і роздумах пройшла безсонна ніч біля Гробу Господнього.

	Христос прийшов для того, щоб відкрити, що вічне не є майбутнє, а тільки видиме те, - що вічність не є той океан, в який люди зносяться рікою часу, а що вона навкруги них тепер, і що їх життя тільки в тій мірі дійсне, в якій вони відчувають її присутність. Він прийшов, щоб навчити їх, що Бог не є якась випадкова абстрактність, котра безмірно відділена від них в далекому небі, а що він - Отець, в якому вони живуть, рухаються і існують, і що служіння, яке Він любив, не в урочистому відправленні обрядів церкви, а в милосерді, справедливості, змиренні й любові.
	Фаррарі

По закінченні служби, о четвертій годині ранку, коли ще було темно, нас повезли на Йордан. По дорозі до Йордану ми зробили зупинку на площі, де було кілька крамничок. Було біля шостої години ранку. Ще не зійшло сонце. Ми вийшли з автобусів, зморені безсонною ніччю та всенощною службою. Дехто пішов шукати туалет, хтось вирішив випити трішки кави, яку тут же варили араби, а ми з моєю супутницею пішли любуватися екзотичними фруктами і овочами, які були тут акуратно розкладені в багатоярусних контейнерах. Вони яскравіли усіма кольорами райдуги і були так іграшково красиві, покриті ранковою росою, що ми не роздумуючи вирішили купити всього і попробувати. Молодий жвавий араб торгуватися не хотів, у нього не було конкурентів в такий ранній час, і нам прийшлось купувати по тій цені, яку він назначив. Ми відібрали з кошиків найбільш налиті і тверді плоди. Серед них: манго, плоди динного дерева, ківі, та ще щось, що нагадувало грушу. Все це ми внесли в автобус, а коли він від'їхав, вирішили почати дегустацію. Відрізавши з зусиллям кусочок одного з плодів, стали куштувати - неїстівно. Нагадує яблуко-дичку, тільки дуже зелене й терпке. Відрізали від другого - ще гірше. Так стало щипати язик і звело рот, що негайно знадобилося прополоскувати його водою, але й це не допомогло. Слідуючий плід вже ніхто відкусити не ризикнув. Так і їхали, поглядаючи одна на одну в повному здивуванні. Обговорювати цей інцидент не хотілось. По-перше, тому, що настрій був зіпсований, а по-друге, ворушити розпухлими язиками, які весь час поколювало, було боляче. Екзотики вже не хотілося. Вирішили, що це фрукти для особливих гурманів. Так вони і проїздили з нами в автобусі цілий день. А ввечері, зайшовши на корабель, уже в каюті, ми поклали пакет з ними в тумбочку (жаль було викинути), і тільки вже по дорозі до Одеси хтось згадав про них. Розгорнули пакет - оце диво: за цей час фрукти змінили колір і форму, а коли найсміливіша з нас вирішила відкусити від одного, то була здивована смаком. Це були соковиті, зрілі, ароматні плоди. Вони визріли, а купили ми їх зовсім зеленими. Мабуть той продавець-араб знав, що продавав.

Коли ми під'їхали до Йордану, було біля восьмої години ранку. Ось що пише Е. Бок про цю ріку:

"Дивлячись на Йордан, найпраобразнішу з усіх земних річок, ми можемо читати тайну течії людського життя. Витікає ріка з озера Генісаретського, наче з небесного озера життя, далі прокладає собі дорогу впадиною, все глибше занурюючись в тіло Землі, і, нарешті, впадає в озеро смерті, Мертве море. Так і ріка людського життя вступає крізь врата нарождення в тілесно-земне буття і, в кінці кінців, знов покидає Землю через врата смерті. Особлива чарівність Генісаретського озера полягає в тому, що воно, находячись серед живого світу Галілеї, відображає сферу переднародження, в якій перебувають душі до їх народження на Землі. В своїй космічній чарівності воно зримо являє собою джерело молодості, завдяки якому людина стає молодою при своєму народженні. Відчуття прадавньої Вітчизни, живе відчуття нашого небесного походження, яке викликає в нас озеро, наводить на думку, що дитячий казковий образ ставка, звідки лелека приносить намовлят, все ж таки відповідає деякій дійсності. З іншого боку, Мертве море, оточене безжиттєвими та безлюдними просторами Іудейської пустелі, мимоволі уявляється земним відображенням післясмертної сфери. Наодинці з цим безмірно чужим ландшафтом, який нагадує мертвий, чужий світ, відчуваєш, ніби ти уже мертвий і перемістився в строгу сферу безмовного випробування. Світ, який лежить за вратами смерті, відзеркалено входить тут в наш світ".

Залишається додати до цього ще те, що Йордан був обраний провидінням для втілення у тридцятирічному мешканці Галілеї, Ісусі з Назарету, великої божественної суті Христа. Згадаємо Євангліє від св.Марка:

":Прийшов Ісус з Назарету Галілейського і