Що там шумить,
що там дзвенить
здалеку рано перед зорями?
Ігор полки завертає:
жаль-бо йому милого брата Всеволода.
Билися день,
билися другий;
третього дня під полудень упали стяги Ігореві.
Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли;
тут кривавого вина недостало;
тут пир докончали хоробрі русичі:
сватів попоїли
і самі полягли
за землю Руськую.
Никне трава жалощами,
а дерево з тугою до землі приклонилось.

Уже-бо, браття, невеселая година настала,
уже пустиня силу прикрила.
Встала обида в силах Даждьбожого внука,
вступила дівою на землю Трояна,
заплескала лебединими крильми на синім морі край Дону;
плещучи, прогнала щедрості часи.
Воювання князям із поганими пропало, сказав-бо брат брату:
«Се моє, і те — моє теж».
І почали князі про малеє — «се великеє» мовити
і самі на себе крамолу кувати.
А погані з усіх сторін приходили з побідами
на землю Руськую.

О, далеко зайшов сокіл, птиць б'ючи,— до моря!
А Ігоря хороброго полку — не воскресити!
За ним кликнули Карна і Жля,
поскакали по Руській землі,
вогонь людям мечучи в полум'янім розі.
Жони руськії заплакали, мовлячи:
Уже нам своїх милих лад
ні мислю помислити,
ні думою здумати,
ні очима оглядіти,
а злота і срібла того не мало загубити».

Ції-бо два хоробрі Святославичі,
Ігор і Всеволод,
уже лжу розбудили,
котру ото приспав був отець їх,
Святослав грізний великий київський грозьбою;
він прибив її своїми сильними полками
і харалужними мечами,
наступив на землю Половецькую,
притоптав горби і яруги,
змутив ріки і озера,
висушив потоки і болота.
А поганого Кобяка
із лукомор'я,
од залізних великих полків половецьких,
як вихор, вихопив.
І упав той Кобяк
в граді Києві,
в гридниці Святослава.
Тут німці і венеційці,
тут греки і морава
співають славу Святославу,
жаліють князя Ігоря,
що потопив добро на дні Каяли,
ріки половецької,—
руського злота насипали.
Тут Ігор-князь висів із сідла злотого
та в сідло невольниче.