О Бояне, соловію години давньої!
Аби ти оці полки ощебетав,
скачучи, соловію, помислом по древу,
літаючи умом під хмарами,
звиваючи слави обаполи часу нашого,
біжачи тропою Трояна через поля на гори!
Співати було б пісню Ігореві, того (Олега) внуку:
“Не буря соколів занесла через поля широкії —
стадами галки біжать до Дону великого”.
А чи так заспівати було б, віщий Бояне, Велесів внуче:
“Коні іржуть за Сулою —
дзвенить слава в Києві;
труби трублять в Новгороді — стоять стяги в Путивлі”.

Ігор жде милого брата Всеволода.
І сказав йому Буй-Тур Всеволод:
"Один брат,
один світ світлий —
ти, Ігорю!
Оба ми є Святославичі!
Сідлай, брате,
свої борзії коні,
а мої вже готові,
осідлані під Курськом, попереду.
А мої ті куряни — воїни вправні:: 
під трубами повиті,
під шоломами злеліяні,
кінцем списа згодовані,
путі їм відомі,
яруги їм знайомі,
луки у них напружені,
сайдаки отворені;
шаблі вигострені;
самі скачуть,
як ті сірії вовки в полі,
шукаючи собі честі, а князю — слави”.

Тоді вступив Ігор-князь в золоте стремено
і поїхав по чистому полю.
Сонце йому тьмою путь заступало;
ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила;
лютий свист зблизька встав:
див кличе з верху дерева —
велить послухати землі незнаємій:
Волзі, і Помор'ю, і Посуллю,
і Сурожу, і Корсуню,
і тобі, тмутороканський ідол!
І половці небитими дорогами
побігли до Дону великого;
кричать теліги опівночі,
мов лебеді розпуджені.
Ігор до Дону воїв веде!
Уже-бо біди його птахи ждуть по дуб'ю,
вовки страх наводять по яругах,
орли клектом на кості звірів зовуть,